28 грудня, 2025

Психічне здоров’я населення в умовах війни та надзвичайних ситуацій

За матеріалами симпозіуму з міжнародною участю «Неврологічна, психіатрична та наркологічна допомога в умовах викликів сьогодення» (30‑31 жовтня 2025 року)

Психічне здоров’я в умовах війни та надзвичайних ситуацій набуває критичного значення. Майже кожна людина, що постраждала від збройного конфлікту, переживає психологічний стрес, який у більшості випадків поступово зменшується, але рідко зникає повністю. Згідно із даними ВООЗ, за останнє десятиліття на тлі війни в Україні у кожного п’ятого розвиваються серйозні психічні захворювання – депресія, біполярний афективний, тривожний (ТР), посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) або шизофренія. Особливо вразливими залишаються люди із вже наявними психічними порушеннями, які потребують безперервного доступу до психіатричної допомоги та базових ресурсів. Тому важливо своєчасно й системно реагувати на цю проблему, аби запобігти її поглибленню та мінімізувати довготривалі наслідки для суспільства. Цим та іншим важливим питанням присвятила свою доповідь Тамара Василівна Панько, к.мед.н., провідна наукова співробітниця, доцентка ДУ «Інститут неврології, психіатрії та наркології імені П. В. Волошина НАМН України» (м. Харків).

Психічні наслідки війни: масштаб проблеми й потреба у системному підході

Як зазначила Тамара Василівна, під час воєнних конфліктів поширеність психічних розладів сягає 22,1%, що значно перевищує середньосвітові показники (депресія – 10,8%, ПТСР – 15,3%, ТР – 21,7%). Це підтверджує необхідність системного підходу до охорони психічного здоров’я, який має враховувати не лише медичні, але й соціальні та гуманітарні аспекти.

Погіршення психічного стану внаслідок війни в Україні стало масштабним явищем у всій Європі. За даними ВООЗ, психічні розлади охоплюють близько 17% населення регіону, а повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 р. суттєво вплинуло на емоційний стан мільйонів людей. В Україні 68% громадян відзначають погіршення здоров’я порівняно із довоєнним періодом, а кожен третій дорослий через півтора року після початку війни потребує психіатричної допомоги.

Зокрема, варто відзначити зростання тривожних розладів серед дітей та підлітків: у 2024 р. приблизно кожна п’ята дитина віком 6‑17 років мала симптоми тривоги. Серед осіб віком ≥65 років тривожні стани фіксуються у 15% випадків. Це свідчить про потребу міжсекторальної відповіді, яка включає медичну допомогу, освітні та соціальні інтервенції, адаптовані до різних вікових і вразливих груп.

Найбільш глибокий і тривалий вплив війна чинить на біженців та ветеранів. У цих групах часто розвиваються ТР, депресія та ПТСР як реакція на хронічний стрес, втрату близьких і вимушені переміщення. У постраждалих роками зберігаються порушення сну, повторювані спогади, тривога й емоційне виснаження, що зумовлює потребу в наданні їм довготривалої психологічної підтримки.

Механізми подолання психотравми є індивідуальними. На додаток до адаптивних реакцій нерідко формуються неадаптивні, як-от зловживання алкоголем чи наркотиками, агресивна поведінка, азартні ігри. Висока поширеність психічних розладів у період війни та після її завершення підтверджує необхідність раннього скринінгу та виявлення вразливих груп, схильних до нейропсихіатричних порушень і супутніх факторів ризику.

Тривожні розлади та зв’язок із соматичним здоров’ям

ТР мають тісний взаємозв’язок із фізичним станом людини. Гіперактивність нервової системи, постійна фізична напруга та зловживання психоактивними речовинами виступають факторами ризику розвитку серцево-судинних захворювань. Водночас наявність соматичних патологій може провокувати тривожні стани, пов’язані з переживанням щодо власного здоров’я.

Патологічна тривога є одним із найпоширеніших психічних розладів, що не лише порушує життєдіяльність, а й ускладнює перебіг соматичних і неврологічних хвороб (Jain et al., 2022). Це складний психоемоційний стан, який формується під впливом порушень когнітивної регуляції, надмірних очікувань та гіперсенсибілізації до небезпеки.

Нейропсихологічні сценарії розвитку патологічної тривоги

Існує щонайменше три механізми формування патологічної тривоги, кожен з яких має власне нейропсихологічне підґрунтя:

Порушення когнітивного контролю емоцій. У нормі коркові центри головного мозку допомагають диференціювати стресові стимули та оцінювати їхню реальну загрозу. При порушенні цього контролю виникає дисбаланс між рефлекторним емоційним реагуванням і когнітивною обробкою, що сприяє виникненню патологічної тривоги навіть у ситуаціях без об’єктивної небезпеки.

Теорія надмірних очікувань. У стані невизначеності префронтальна кора активується для прогнозування ризиків. Проте іноді цей процес набуває негативного характеру, що призводить до схильності катастрофізувати ситуацію. Людина починає очікувати найгірший розвиток подій, навіть за відсутності реальних підстав.

Гіперсенсибілізація до небезпеки. Після переживання загрозливої ситуації людина прагне уникнути її повторення будь-якою ціною. Вона запам’ятовує найдрібніші деталі – запахи, звуки, візуальні образи – і реагує на них як на потенційні сигнали небезпеки. Це призводить до активації стресової відповіді навіть при мінімальних подразниках, що з часом формує стійкий ТР.

ТР, як і інші психічні порушення, виникають унаслідок взаємодії соціальних, психологічних і біологічних чинників. Хоча тривога може розвинутися в будь-кого, її ризик значно зростає після насильства, втрати чи іншого травматичного досвіду. Особливу увагу слід приділити військовій тривожності – емоційній реакції на конфлікти, новини й образи війни. В Україні вона посилилася через хронічну втому, занепокоєння та відчуття втрати контролю над життям.

Тривога, пов’язана з війною, може проявлятися поступово або раптово та активується у відповідь на зовнішні тригери. Її симптоми охоплюють психічну й фізичну сфери: прискорене серцебиття, нудоту, запаморочення, порушення сну, нав’язливі переживання чи панічні атаки. Важливо пам’ятати, що тривога є природною реакцією на загрозу, а її помірний рівень виконує адаптивну функцію – сигналізує про потребу мобілізації ресурсів (Collier, 2022; Barnes, 2023).

Воєнні конфлікти створюють потужне психоемоційне навантаження, що різко підвищує рівень тривоги серед населення. Причини багатофакторні: особистісні втрати, вимушена евакуація, руйнування житла, тривала невизначеність, соціальна ізоляція та обмежений доступ до медичної допомоги. У сукупності ці чинники формують середовище високого ризику, що потребує системної психосоціальної підтримки та раннього виявлення вразливих груп.

За словами спікерки, ТР належать до виснажливих психічних станів, які часто поєднуються з депресією та іншими коморбідними порушеннями. Вони супроводжуються когнітивними й соматовегетативними симптомами, які можуть імітувати соматичні захворювання – прискорене серцебиття, біль у грудях, задишку, запаморочення, що нерідко призводить до хибної інтерпретації стану та надмірного медичного втручання (Meuret et al., 2020).

Статистичні дані підтверджують тісний зв’язок між ТР та ризиком розвитку соматичних патологій. Метааналіз 46 когортних досліджень засвідчив, що тривожність асоційована із підвищеним ризиком смерті, ішемічної хвороби серця (41%), інсульту (71%) та серцевої недостатності (35%) (Emdin et al., 2016; Peng et al., 2024). Подібні тенденції спостерігаються й у пацієнтів із хронічним болем. Так, у систематичному огляді 376 досліджень за участю понад 347 тис. осіб поширеність депресії становила 39,3%, тривожності – 40,2%, при цьому найвищі показники були серед осіб із фіброміалгією та молодих жінок (Aaron et al., 2025). Важливим є також зв’язок тривожності з ендокринними захворюваннями. За результатами аналізу 59 робіт із залученням 25 176 пацієнтів, поширеність симптомів тривожності становила 25,1%; найчастішим діагнозом був генералізований тривожний розлад (11,7%); суттєвих відмінностей між частотою цукрового діабету та інших ендокринних патологій не було виявлено (Kershaw et al., 2023).

Тривожні та депресивні розлади часто супроводжують нейродегенеративні хвороби, суттєво погіршуючи якість життя пацієнтів. При хворобі Альцгеймера вони виникають уже на ранніх стадіях як реакція на усвідомлення діагнозу та труднощі адаптації, що пов’язано з нейродегенерацією ділянок мозку, відповідальних за емоційну регуляцію. Найінтенсивніші симптоми спостерігаються саме на початку захворювання (Botto et al., 2022). За хвороби Паркінсона тривожність виявляється ще частіше – у 32,6% осіб, і майже половина з них повідомляє про обмеження повсякденної активності, що знижує автономність та підвищує потребу в медичній допомозі (Acquaviva et al., 2025).

У людей віком від 65 років ТР залишаються поширеним, але часто недооціненим явищем. Їхній розвиток зумовлений змінами способу життя, втратою соціальних ролей, зниженням фізичної активності та автономії. Наявність неврологічних захворювань, як-от інсульт чи порушення мозкового кровообігу, провокує фізичну слабкість, залежність від інших та, як наслідок, тривогу й апатію.

Серцево-судинна патологія (гіпертонія, перенесені інфаркти) часто супроводжуються страхом смерті та тривожними очікуваннями погіршення стану. Зниження когнітивних функцій (пам’яті, уваги, здатності до навчання) додатково сприяє формуванню тривожності й підозрілості. Своєчасне виявлення симптомів значною мірою залежить від уважності та підтримки близького оточення, яке відіграє ключову роль у збереженні психічного здоров’я літніх осіб.

Війна як фактор ризику

Умови війни створюють надзвичайно потужне психофізіологічне навантаження, за якого стрес і тривога стають більш руйнівними, ніж у мирний час. Це погіршує перебіг уже наявних захворювань і збільшує ймовірність розвитку нових патологій. Сьогодні ТР розглядаються як незалежний фактор ризику серцево-судинних хвороб, їх несприятливого перебігу та підвищеної смертності.

Тривала тривожна симптоматика знижує адаптаційні можливості організму, ускладнює лікування, погіршує якість життя та підвищує ризик суїцидальної поведінки у пацієнта. Особливо це є очевидним в умовах хронічної невизначеності, втрати соціальних зв’язків і обмеженого доступу до психіатричної допомоги.

Діагностика та лікування тривожних розладів

Діагностика й лікування ТР супроводжуються системними та клінічними викликами, що ускладнюють своєчасне виявлення і терапію. Часто пацієнти звертаються до лікарів сімейної практики, які не завжди мають достатню підготовку для розпізнавання тривожних станів, що призводить до затримань у призначенні лікування та скеруванні до спеціалістів. Ситуацію ускладнює супутня соматоневрологічна патологія, яка маскує симптоми, а також самостійна інтерпретація стану пацієнтами, що стимулює надмірні звернення й необґрунтовані обстеження. Це створює фінансове навантаження на систему охорони здоров’я, а призначення неспецифічної терапії та небажання хворих приймати антидепресанти знижують ефективність лікування. Пізнє звернення ускладнює прогноз, тому необхідні підвищення обізнаності медиків, міждисциплінарна співпраця та просвітницька робота серед населення.

Комплексний підхід до терапії

В умовах війни робота з пацієнтами із тривожністю потребує особливої чутливості, міждисциплінарного підходу та системної психоосвітньої підтримки. Важливим напрямом є впровадження психоосвітніх програм, які допомагають їм краще розуміти природу тривоги, симптоми та можливості лікування. Паралельно слід підвищувати обізнаність лікарів загальної практики та вузьких спеціалістів щодо проявів ТР, зокрема через використання стандартизованих шкал, як-от госпітальна шкала тривоги й депресії (HADS), тест для скринінгу тривожності (GAD‑7) тощо.

Для лікування клінічно значущих проявів тривоги, що виникають у контексті психічної, соматичної або неврологічної патології, необхідно застосовувати комплексний підхід із залученням психіатрів, психотерапевтів і психологів. Ефективна терапія має включати психотерапевтичні методи, фармакологічну підтримку та соціальну допомогу, адаптовану до потреб конкретного пацієнта.

Профілактика тривожних станів серед різних груп населення відіграє не менш важливу роль. Для дітей і підлітків доцільно впроваджувати шкільні програми розвитку соціальних та емоційних навичок, а також формування стратегій позитивного реагування на труднощі. Для дорослих ефективними є програми, що базуються на фізичній активності та сприяють зниженню рівня тривоги і поліпшенню психоемоційного стану.

Психотерапевтичні методи

Психотерапія є ключовим компонентом лікування ТР, особливо в умовах хронічного стресу та соціальної нестабільності. Серед основних напрямів виділяють такі, як:

Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) є методом першого вибору, ефективним у форматі індивідуальної, сімейної чи групової роботи. КПТ допомагає змінити негативні мисленнєві установки та поведінкові шаблони, пов’язані з тривогою, формуючи здорові механізми емоційної регуляції.
Групова психотерапія, що створює простір для обміну досвідом, отримання підтримки та розвитку соціальних навичок, сприяє підвищенню самооцінки й зміцненню впевненості в собі.
Психоаналіз, орієнтований на глибинне дослідження внутрішніх конфліктів, пригнічених емоцій та несвідомих механізмів, що лежать в основі тривоги.

Фармакологічні стратегії

Фармакотерапія є важливою складовою для редукції ТР, особливо у випадках клінічно значущої симптоматики або супутньої соматичної патології. Вона спрямована на зменшення проявів тривоги, стабілізацію емоційного стану та поліпшення якості життя пацієнтів.

Основні групи препаратів для лікування ТР включають:

антидепресанти із класу селективних інгібіторів зворотного захоплення серотоніну (сертралін, есциталопрам, дулоксетин, флуоксетин), які є препаратами першої лінії, що покращують настрій і знижують рівень тривожності;
бензодіазепіни (алпразолам, клоназепам, лоразепам, діазепам), що швидко зменшують симптоми тривоги й напруження через активацію ГАМК, але застосовуються з обережністю через ризик залежності;
анксіолітики небензодіазепінового типу, які не викликають залежності та потребують індивідуального підбору;
β-блокатори (пропранолол, метопролол), основним призначенням яких є контроль артеріального тиску та частоти серцевих скорочень, але вони також ефективні для зменшення фізичних проявів тривоги, як-от тахікардія й тремтіння;
антиконвульсанти (карбамазепін, ламотриджин), що застосовуються при ТР із панічними атаками або змішаною неврологічною симптоматикою.

Доповідачка детальніше зупинилася на механізмі дії та перевагах анксіолітиків, що мають комплексну дію на організм і нервову систему, спрямовану на зменшення тривожності. Їхня ефективність зумовлена кількома механізмами, як-от: стимуляція гальмівних нейромедіаторів, що знижує збудливість нервової системи; пригнічення вивільнення серотоніну, що зменшує емоційну напругу; стабілізація активності кори головного мозку; гальмування ретикулярної формації та нормалізація поведінкових реакцій. На відміну від бензодіазепінів, анксіолітики мають м’який терапевтичний ефект і практично не викликають синдрому відміни, що робить їх безпечнішими для тривалого застосування.

Особливе місце посідають атипові анксіолітики третього покоління. Вони діють повільніше і потребують поступового титрування, але мають низку переваг: добре переносяться, можуть застосовуватися у будь-якому віці, ефективні за наявності залежностей та забезпечують додатковий антидепресивний ефект.

Атипові анксіолітики мають унікальний механізм дії, що відрізняє їх від класичних бензодіазепінів. Серед них на особливу увагу заслуговує Спітомін^® (буспірон), який впливає на гіпокамп – ділянку мозку, відповідальну за емоційну пам’ять і навчання, сприяючи формуванню позитивних емоцій і поведінки, що орієнтована на досягнення конструктивного досвіду. Основний анксіолітичний ефект препарату проявляється у зменшенні симптомів тривоги – занепокоєння, внутрішнього хвилювання, моторної напруги (головний біль, неможливість розслабитися) та вегетативних порушень (серцебиття, епігастральний дискомфорт, нудота). Завдяки здатності регулювати серотонінову передачу між нейронами, Спітомін^® також чинить антидепресивний вплив: знижує апатію, покращує апетит, настрій і якість сну. Посилення дофамінової передачі додатково сприяє поліпшенню концентрації уваги, точності реакцій, пам’яті та нормалізації сексуальних функцій. На відміну від бензодіазепінів, які часто викликають повернення тривожної симптоматики після відміни, атипові анксіолітики забезпечують стабільніший терапевтичний результат, що робить їх перспективним вибором для тривалого лікування ТР, особливо в умовах хронічного стресу.

Буспірон поєднує анксіолітичну та антидепресивну дію завдяки нормалізації роботи серотонінергічної та дофамінергічної систем. Його ефективність у зменшенні тривожності є порівнянною з бензодіазепінами, однак він має низку переваг: не викликає надмірної сонливості, не формує синдрому відміни та знижує побічні ефекти антидепресантів із групи СІЗЗС. Механізм дії буспірону принципово відрізняється від такого бензодіазепінів – він не впливає на ГАМК-рецептори, а зв’язується із 5-НТ_1А-рецепторами та блокує пресинаптичні дофамінові рецептори, забезпечуючи м’який вплив на нервову систему без протисудомного чи міорелаксуючого ефекту. Це робить препарат безпечним для широкого кола пацієнтів (Kurko et al., 2015).

R. Yamada et al. (2023) підтвердили ефективність антагоністів 5-НТ_1А-рецепторів класу азапіронів, до яких належить буспірон, як додаткової терапії для полегшення симптомів, покращення когнітивних функцій та загального функціонування у пацієнтів із шизофренією. Аналіз 16 досліджень показав, що буспірон позитивно впливає на пам’ять, візуальне навчання, логічне мислення та увагу порівняно із плацебо (Du et al., 2024). Завдяки своїм властивостям Спітомін^® є перспективним засобом для лікування ТР у ситуаціях хронічного стресу, коли потрібна стабільна дія без ризику залежності.

Початкова доза Спітоміну зазвичай становить 10‑15 мг/добу, розподілена на 2‑3 приймання. За потреби її можна поступово збільшувати, орієнтуючись на клінічну відповідь пацієнта та переносимість препарату. Разова доза не має перевищувати 20 мг, а максимальна добова доза – 60 мг (по 20 мг тричі на день). Тривалість терапії не обмежена й визначається індивідуально, залежно від стану хворого. Регулярна оцінка ефективності й доцільності продовження лікування має здійснюватися лікарем, що дозволяє адаптувати дозування та тривалість приймання відповідно до змін клінічної ситуації.

Застосування Спітоміну, як і інших препаратів, має певні обмеження, які варто враховувати для отримання безпечної терапії. Препарат протипоказаний у випадках гіперчутливості до діючої речовини в анамнезі, за сумісного застосування з інгібіторами моноаміноксидази протягом 14 днів до або після терапії через ризик розвитку серотонінового синдрому чи гіпертензивного кризу, а також при міастенії гравіс, гострій закритокутовій глаукомі, серйозних порушеннях функції печінки й нирок, епілепсії та гострій інтоксикації алкоголем, снодійними засобами, анальгетиками або нейролептиками, що може посилити депресивний вплив на центральну нервову систему.

Т. В. Панько зазначила, що у період із липня 2024 р. по травень 2025 р. до їхнього медичного центру звернулося 72 пацієнти із симптомами тривоги. Більш ніж половина (52,78%) мали різні форми ТР, 15,28% – органічний ТР, 12,5% – ішемічну хворобу серця у поєднанні з панічними атаками, 8,33% – виразку шлунка та генералізований тривожний розлад, 6,94% – шизофренію із тривожними симптомами, а 4,17% – депресивний розлад із супутньою тривогою. Симптоми тривали від шести місяців до майже трьох років, при цьому перше звернення до сімейного лікаря у більшості випадків відбувалося лише через 5‑7 місяців після їх початку.

У межах фармакотерапії 22,22% пацієнтів отримували антидепресанти із групи СІЗЗС, 13,89% – комбінацію антидепресантів із гідазепамом та 63,89% – лише гідазепам у дозі 40‑100 мг/добу. Попри лікування, стан багатьох залишався нестабільним, що спричиняло повторні звернення по медичну допомогу.

Пацієнтам із залежністю від гідазепаму проводили поступову заміну препарату на Спітомін^®, враховуючи його повільний початок дії, що проявляється приблизно через два тижні. Схема передбачала поетапне зниження дози гідазепаму та введення Спітоміну:

протягом першого тижня хворі приймали гідазепам вранці й удень, а на ніч – 10 мг Спітоміну;
на другому тижні залишалася лише ранкова доза гідазепаму, тоді як Спітомін^® призначали вдень у дозі 5 мг і на ніч – 10 мг;
із третього тижня пацієнти переходили на повну схему приймання Спітоміну – 5 мг вранці, 5 мг вдень та 10 мг на ніч, із можливим підвищенням дози до 10 мг тричі на добу.

Результати терапії були позитивними: через три тижні застосування Спітоміну поліпшення стану спостерігалося у 79,17% осіб, а через чотири тижні – вже у 90,28%. Пацієнтам було рекомендовано продовжувати приймати препарат до повного зникнення симптомів тривоги, а також протягом трьох місяців після цього під регулярним контролем лікаря, що забезпечувало стабільність терапевтичного ефекту та профілактику рецидивів.

Висновки

Війна чинить глибокий і тривалий вплив на психічне та фізичне здоров’я населення, що проявляється у зростанні рівня тривожності серед усіх вікових і соціальних груп. ТР потребують ранньої діагностики та комплексного лікування, яке має включати психоосвіту, психо-, фармакотерапію й профілактичні заходи. Одним із сучасних фармакологічних рішень є Спітомін^® – ефективний засіб у лікуванні генералізованого тривожного розладу, який виступає безпечною альтернативою антидепресантам і бензодіазепінам, адже позбавлений ризику залежності та надмірної седації. Завдяки своїм властивостям він може стати важливим інструментом підтримки психічного здоров’я населення в умовах війни.

Підготувала Людмила Суржко

Тематичний номер «Неврологія. Психіатрія. Психотерапія» № 4 (75) 2025 р.

Номер: Тематичний номер «Неврологія. Психіатрія. Психотерапія» № 4 (75) 2025 р.