26 червня, 2023

Історія становлення нейроурології

Автори:

В.І. Горовий, к. мед. н., доцент, Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова, Вінницька обласна клінічна лікарня ім. М.І. Пирогова

У статті представлено визначення нейроурології як медичної дисципліни; описано основні захворювання та травми нервової системи, при яких виникає нейрогенна дисфункція нижніх сечових шляхів (сечового міхура та уретри). Висвітлено історію становлення нейроурології — від вивчення нейроанатомії та нейрофізіології нижніх сечових шляхів, впровадження катетеризації сечового міхура до розробки сучасних високотехнічних засобів і операцій із відновлення або покращення функцій сечового міхура та уретри.

Ключові слова: нейроурологія, нейрогенна дисфункція нижніх сечових шляхів, нейрогенний гіперактивний сечовий міхур, нейрогенне нетримання сечі, катетеризація, електростимуляція, аугментація сечового міхура.

Основними функціями нижніх сечових шляхів (НСШ), що включають сечовий міхур (СМ) та уретру, є накопичення та виділення сечі. Ці функції регулюються нервовою системою, яка координує активність СМ (детрузора) та сфінктерного апарату уретри. За функції НСШ відповідальна частина нервової системи від периферичних нервових волокон у порожнині таза до специфічних зон кори головного мозку.

У зв’язку із цим будь-яке пошкодження нервових структур, які контролюють функції НСШ, може призвести до нейрогенної дисфункції СМ та уретри. Локалізація і характер нейрогенного ураження визначають вид порушення функцій СМ та уретри, яке може мати як безсимптомний перебіг, так і характерні клінічні ознаки. Найбільш небезпечними ускладненнями нейрогенної дисфункції НСШ є гострі та хронічні запальні процеси у нирках із розвитком уросепсису, ниркової недостатності та смерті пацієнтів.

За останні 40 років викристалізувалася нова гілка урології, неврології, нейрохірургії та медичної реабілітації – нейроурологія, яка вивчає функціональні та органічні розлади сечостатевої системи при різних неврологічних захворюваннях і травмах. Питання нейроурології дотичні з гінекологією (нейрогенне нетримання сечі у жінок, гіперактивний СМ та інші розлади сечовипускання), травматологією (ушкодження хребта, тазових кісток), хірургією (затримка сечі після операцій на товстому кишечнику, аугментаційна ентероцистопластика) та сімейною медициною, оскільки хворі з нейроурологічною патологією на початковому етапі звертаються до сімейних лікарів. Питання нейроурології торкаються й андрології у зв’язку із виникненням еректильної дисфункції після неврологічних захворювань та травм спинного мозку.

Таким чином, нейроурологія вивчає епідеміологію, етіологію, діагностику та лікування функціональних й органічних уражень сечостатевих органів у результаті неврологічних, нейрохірургічних, хірургічних, травматологічних, інфекційних та інших захворювань і травм, які пов’язані з іннервацією та нервовим контролем сечостатевих органів.

У вузькому значенні нейроурологія займається нейрогенною дисфункцією НСШ (раніше цю патологію називали нейрогенним СМ) та сексуальними розладами у результаті ураження нервової системи. Термін «нейрогенний сечовий міхур» вживати недоречно, оскільки при нейрогенних ураженнях страждає функція не лише СМ, а й уретри. Ці нейрогенні дисфункції НСШ та сексуальні розлади виникають при наступних захворюваннях та травмах:

пухлинні ураження головного та спинного мозку;
розсіяний склероз;
хвороба Паркінсона;
порушення мозкового кровообігу (інсульт);
аномалії спинного мозку;
ушкодження головного та спинного мозку;
хворі із розладами сечовипускання після операцій на головному та спинному мозку, хребті; операцій в абдомінальній і тазовій хірургії, гінекології, травматології та судинній хірургії;
ідіопатичні й функціональні розлади СМ та уретри;
еректильна дисфункція у чоловіків при нейрогенних захворюваннях та травмах;
порушення сексуальної функції у жінок при нейрогенних захворюваннях та травмах;
розлади акту дефекації при нейрогенних захворюваннях та травмах.

Кінцевою метою нейроурологічної допомоги є відновлення або покращення функцій СМ та уретри при нейрогенних ураженнях та травмах; профілактика й лікування ускладнень нейрогенної дисфункції НСШ – інфекцій сечових шляхів та ниркової недостатності; лікування затримки та нетримання сечі нейрогенної етіології; покращення сексуальної функції та якості життя пацієнтів.

Перша Міжнародна нейроурологічна конференція відбулася у червні 2012 р. у Цюріху (Швейцарія) під егідою Швейцарської фундації із нетримання сечі та калу (Swiss Continence Foundation) у результаті зростаючого інтересу урологів, неврологів, нейрохірургів, реабілітологів та лікарів інших спеціальностей до проблем нейрогенних дисфункцій НСШ, кишечника та сексуальних розладів. На четвертій щорічній Міжнародній нейроурологічній конференції у 2015 р. 62 експерти з нейроурології створили Міжнародне нейроурологічне товариство (Іnternational Neuro-Urology Society — INUS). Президентом INUS був обраний Helmut Madershacher, завідувач нейроурологічним відділенням, професор Інсбруцького університету, Швейцарія.

Діяльність INUS спрямована на реалізацію наступних цілей:

об’єднання зусиль спеціалістів для підвищення якості надання спеціалізованої допомоги нейроурологічним хворим;
навчання лікарів із актуальних питань нейроурології;
публікації монографій, керівництв, посібників, методичних рекомендацій, матеріалів конференцій із актуальних питань нейроурології;
проведення конгресів, з’їздів, науково-практичних конференцій із актуальних питань нейроурології;
експериментальна та наукова робота.

Сьогодні INUS нараховує понад 400 членів у 50 країнах світу. У 2019 р. INUS сумісно із Міжнародним товариством із утримання сечі та калу (International Continence Society – ICS) провело 49-ту щорічну конференцію ICS у м. Гетеборзі (Швеція). ICS із моменту свого створення (1971 р.) приділяло багато уваги питанням нейроурології, а у 2004 р. сформувало нейроурологічний комітет (Neuro-Urology Promotion Commitee) для більш поглибленого вивчення питань нейроурології. Головою комітету ICS був обраний проф. Jacques Corcos (Канада), роботи якого “Textbook of the neurogenic bladder” (2016) та “Essentials of the adult neurogenic bladder” (2020) висвітлюють сучасний стан діагностики й лікування нейрогенних дисфункцій НСШ.

Із 2017 р. ICS почало впроваджувати стандартизацію термінології з нейроурології. Головою комітету із нейроурології ICS сьогодні є проф. Rizwan Hamid (Велика Британія), а головою комітету з нейроурології Європейської асоціації урології (EAU) – проф. Bertil Block (Нідерланди). EAU із 2003 р. почала видавати рекомендації з нейроурології.

Міжнародна консультація з нетримання сечі та калу (International Consultationon on Incontinence – ICI) від моменту її створення (1998) видає та оновлює алгоритми діагностики й лікування хворих із нейрогенним нетриманням сечі. Остання, шоста Міжнародна консультація з нетримання сечі ICI відбулася у Токіо 2016 р., а у 2017 р. вийшло нове двотомне 6‑те видання ICI “Incontinence” під егідою ICS та ICUD (Міжнародна консультація з урологічних хвороб), у якому представлено алгоритм діагностики й лікування основних видів нетримання сечі, у тому числі й нейрогенного. На постійній основі видаються журнали з нейроурології: “Neurourology and Urodynamics” під егідою ICS та USFU (Товариство з уродинаміки та жіночої урології) та “International Neurourology Journal” (Південна Корея).

Слід зазначити, що в Україні питанням нейроурології не приділяють достатньої уваги в урологічній, неврологічній, нейрохірургічній, гінекологічній та хірургічній літературі. Утім оптимістичним фактом є створення Центру уродинаміки і нейроурології на базі КНП «Київська міська лікарня № 3», оснащеного сучасною уродинамічною апаратурою, сертифіковані лікарі якого володіють сучасними методиками консервативного й малоінвазивного хірургічного лікування різних видів нетримання сечі та нейрогенних дисфункцій НСШ.

Нейроурологія є молодою дисципліною, але коріння її досить глибоке. Затримка та нетримання сечі нейрогенної етіології клопітливо вивчалися нашими предками. Історія становлення нейроурології – це передусім історія надання допомоги хворим із затримкою й нетриманням сечі при неврологічних захворюваннях та травмах нервової системи. За даними літератури, причиною гострої та хронічної повної затримки сечі у 2-3% випадків є нейрогенні розлади сечовипускання на ґрунті захворювань і травм центральної та периферичної нервової системи [4, 5, 7, 12]. Затримка сечі вимагає катетеризації СМ уретральним катетером і, за необхідності, залишення його в міхурі. Ще 2000-3000 років до н. е. єгиптяни застосовували стебла очерету, соломи, пальми у якості уретральних катетерів; китайці – стебла цибулі; римляни та греки вміли виготовляти уретральні катетери з дерева та цінних металів (золота, бронзи, свинцю) [8, 23, 32, 42, 44]. «Батько медицини» Гіппократ (460-370 рр. до н. е.) вперше описав параліч ніг, нетримання та затримку сечі й калу через ушкодження спинного мозку. У VI ст. до н. е. індійський хірург Сушрута у роботі «Сушрута самхіта» описує уретральні катетери, які він використовував при затримці сечі: із золота, срібла, дерева, зі змащенням для кращого проникнення у СМ. Сушрута також дав описання анатомії СМ, хоча єгиптяни у рукописах “Edwin Smith Surgical Papyrus” та “Ebers Papyrus” також залишили відомості про СМ за 1600 років до н. е. Відомості про лікування травм та нейродегенеративних розладів людини знайдені у роботах “Ayurvedic system of Hindu” y 1200-600 рр. до н. е. Уже у І ст. н. е. римляни використовували для катетеризації СМ S-подібні трубки зі свинцю, які були знайдені при розкопках Помпеї (79 р. н. е.) (рис. 1). Перський лікар та філософ Авіценна (980-1037) у 1036 р. вперше використав гнучкий (еластичний) катетер зі шкіри тварин: він наполягав на атравматичній катетеризації СМ із метою профілактики ушкодження уретри у чоловіків, особливо з параплегією після травм хребта.

Рис. 1. Катетери, знайдені при розкопках Помпеї [23, 32]

Рис. 2. Катетери A. Pare, які він використовував для катетеризації СМ у чоловіків [23, 32]

Італійський анатом та хірург Fabricius Acquapendente (1537-1619) покривав срібні катетери воском для профілактики ушкодження уретри при катетеризації СМ. Головний хірург французької армії та короля Франції Ambroise Pare (1510-1598) використовував срібні трубки у якості уретральних катетерів із вигином на дзьобі (кінчику) (рис. 2), французький хірург та анатом Jean Louis Petit (1624-1705) – срібні катетери із двома вигинами, Jacques de Garengeot (1688-1759) — срібні трубки з вигином та стилетом у їх просвіті для закриття отвору на дзьобі катетера. Катетеризацію СМ проводили у різних положеннях: стоячи, сидячи, на колінах (рис. 3). У той же період часу при нетриманні у чоловіків використовували спеціальні пристрої для збору сечі (рис. 4) та стиснення уретри (статевого члена) і промежини (рис. 5).

Гнучкий (срібний) катетер також був запропонований президентом США Бенджаміном Франкліном у 1752 р. (рис. 6): він використовував свою розробку для катетеризації СМ брату через затримку сечі у нього внаслідок каменів у міхурі. Французький уролог L.A. Mercier у 1836 р. запропонував катетер із вигином на дзьобі для кращого проходження простатичного відділу уретри при катетеризації СМ у чоловіків (рис. 7).

Відкриття вулканізації гуми 1844 р. дозволило французькому хірургу Oгюсту Нелатону у 1860 р. впровадити виробництво еластичних катетерів із гуми (рис. 8). Катетер мав один бічний отвір на дзьобі. Наступним кроком французьких науковців стало впровадження універсальної шкали розмірів уретральних катетерів. Joseph Frederic Benoit Charriere (1803-1876) запровадив французьку шкалу вимірювання (нумерації) катетерів (Fr або Ch) (рис. 9).

Згідно із цією шкалою розмір катетера дорівнює довжині його кола, або π×D, де π=3,14…, а D – діаметр катетера. Тобто діаметр катетера становить 0,33 (або 1/3) його розміру. Сьогодні шкала Шар’єра стала всесвітньою та універсальною для вимірювання не тільки катетерів, а й ендоскопічних урологічних інструментів. Georg Tiemann та його компанія у 1876 р. у Нью-Йорку налагодили виробництво уретральних катетерів у великих масштабах, й y 1893 р. щорічний випуск катетерів складав близько 500 тис. [5]. G. Tieman запропонував оригінальний вигин і витончення на дзьобі катетера для кращого проходження простатичного відділу уретри у чоловіків із доброякісною гіперплазією простати (рис. 10, 11).

Французький хірург Oscar Michel Benvenuto de Pezzer y 1890 p. почав використовувати еластичний головчастий самоутримуючий катетер для дренування різних порожнин тіла, у тому числі й СМ, через надлобкову рану під час відкритої цистостомії (рис. 12). Його колега Malecot у 1892 р. запропонував подібний головчастий катетер із чотирма радіальними прорізами для кращого утримання в порожнині СМ та більш легкої його заміни (рис. 13).

Наступним кроком в урології та нейроурології стало впровадження самоутримуючого уретрального катетера для тривалого дренування СМ. До впровадження балонного катетера постійний уретральний катетер фіксували різними способами (рис. 14). Американський уролог Frederic Eugene Basil Foley у 1933-1935 рр. розробив та впровадив у виробництво катетер із додатковим каналом для роздування балона на дзьобі (рис. 15). Балон катетера утримує дренаж у порожнині СМ, а також виконує гемостатичну функцію при кровотечі із шийки міхура або ложа простати після простатектомії. У цей період для зменшення уретритів та уретральних лихоманок був запроваджений випуск катетерів із латексної гуми.

J. Lister (Велика Британія) та L. Paster (Франція) у 1867 р. впровадили в медицину антисептичний принцип, який був використаний і для стерилізації постійних уретральних катетерів СМ, що зменшило частоту уретритів у пацієнтів. Розвиток нейроурології завдячує також відкриттю та впровадженню у медичну практику ефірного наркозу W.T.G. Morton у 1846 р. У 1948 р. Nelse Ockerblad запропонував срібну імпрегнацію катетерів для профілактики виникнення уретриту.

Поштовхом для становлення нейроурології як самостійної дисципліни стала Перша світова війна, внаслідок якої значно зросла частота ушкоджень хребта та спинного мозку, а також урологічних ускладнень цих травм. Більше половини (50-80%) хворих із спинномозковою травмою помирали протягом двох років від інфекційних урологічних ускладнень (пієлонефрит, уросепсис, ниркова недостатність). Загальні хірурги не знали й не вміли надавати допомогу таким хворим. Єдиним способом уникнення цих ускладнень була відкрита цистостомія та ще більша інвалідизація пацієнтів (рис. 16, 17) [38-40]. Відкриття у 1939-1941 рр. британським мікробіологом А. Флемінгом антибіотикотерапії частково знизило ризик ускладнень.

Друга світова війна та збільшення кількості хворих із спинномозковою травмою змусили урологів шукати альтернативні методи лікування таких пацієнтів. У 1954 р. англо-німецький нейрохірург та невропатолог Ludwig Guttmann запровадив техніку стерильної періодичної катетеризації СМ у хворих із спинномозковою травмою та параплегією для уникнення інфекційних ускладнень і ниркової недостатності через нейрогенний СМ (рис. 18). Таким хворим виконували періодичну (3-4 рази на день) катетеризацію у стерильних умовах (стерильна білизна, рукавички, катетери, операційна). Кількість ускладнень, за даними L. Guttmann, зменшилась до 9% при лікуванні понад 2 тис. хворих зі спінальною травмою та нейрогенним СМ у період із 1944 по 1960 р. У 1944 р. L. Guttmann став директором Національного центру спінальної травми в м. Сток-Мандевіль (Англія), де впровадив стерильну періодичну катетеризацію СМ (а згодом – стерильну самокатетеризацію) у хворих із параплегією внаслідок спінальної травми, а також реабілітаційні заходи при лікуванні цього контингенту хворих. Одним із таких заходів стала спортивна реабілітація, що дало поштовх до створення параолімпійського руху спочатку в Англії (1953), а потім у всьому світі [40]. У 1961 р. L. Guttmann організував Міжнародне товариство з параплегії, з 1963 р. почав видавати журнал «Параплегія», а у 1973 р. випустив підручник зі спінальної травми.

Рис. 18. Стерильна періодична катетеризація СМ за L. Guttmann у Національному центрі спінальної травми,
м. Сток-Мандевіль, Англія [40]

Американський нейрохірург Donald Munro у 1936 р. організував Центр спинномозкової травми у м. Бостоні (США) на 10 ліжок, де особливу увагу приділяв нейрогенному СМ, затримці сечі та урологічним ускладненням (рис. 19) [16].

Рис. 19. Система D. Munro (1952) для зрошення СМ антисептичним розчином у хворих зі спінальною травмою
та нейрогенним СМ [16]

Jack Lapides із Мічиганського університету у 1972 р. запропонував чисту періодичну катетеризацію у хворих із нейрогенним СМ та затримкою сечі. Його дослідження показали, що причиною урологічних інфекційних ускладнень у хворих із нейрогенним СМ є не лише наявність мікроорганізмів, а й перерозтягнення міхура, порушення його кровопостачання та ішемія [12]. Через технічні й матеріальні складнощі проведення стерильної періодичної катетеризації СМ він рекомендував проводити неврологічним хворим із затримкою сечі самостійну чисту періодичну катетеризацію. Для цього пацієнтів навчали здійснювати миття рук та обробку зовнішнього отвору уретри, а також самостійно проводити катетеризацію СМ стерильними уретральними катетерами кожні 4-6 годин. У 1983 р. був впроваджений катетер із гідрофільним покриттям для полегшення проведення самостійної чистої періодичної катетеризації.

Американські нейрохірурги E.H.J. Bors та A.E. Comarr, які активно займалися урологічними ускладненнями спинномозкової травми (детрузорно-сфінктерною диссинергією та нирковою недостатністю), у 1971 р. видали підручник із неврологічної урології з метою полегшення надання допомоги цій категорії хворих [21].

Розвитку нейроурології сприяло впровадження урологічних досліджень для визначення функціонального стану детрузора та сфінктерного апарату уретри при нейрогенному СМ. У 1927 р. D.K. Rose впровадив цистометрію, а D.M. Davis у 1954 р. – першу уродинамічну систему [2, 9, 10, 13, 24, 42, 43]. E.R. Miller із Каліфорнійського університету (США) був піонером відеоуродинаміки: у 1967 р. він поєднав уродинамічні дослідження з наповненням СМ рентгеноконтрастним препаратом та флюороскопією. У 1969 р. було створено Товариство з уродинаміки, а у 1982 р. вийшов перший номер журналу “Neurourology and Urodynamics”.

Американський уролог E.J. McGuire став відомий своїми роботами не лише з уродинаміки, а й із урогінекології та нейроурології. У 1978 р. він популяризував пубовагінальний слінг для лікування стресового нетримання сечі у жінок, у 1980 р. – уродинамічну класифікацію цього захворювання, у 1981 р. – ввів термін «детрузорний тиск підтікання сечі» при нейрогенних захворюваннях СМ [6]. E.J. McGuire показав, що підвищення саме детрузорного тиску у хворих із нейрогенним СМ негативно впливає на виникнення міхурово-сечовідних рефлюксів сечі, призводячи до двобічного уретерогідронефрозу та ниркової недостатності.

Значний внесок у розвиток нейроурології зробив британський хірург-фізіолог Frederick James Fitzmaurice Barrington, який у 1925 р. описав центр сечовипускання у кішок у ділянці варолієвого моста [12] (рис. 20). Ядро Баррінгтона, або понтинний центр сечовипускання, координує діяльність СМ та сфінктерного апарату уретри для забезпечення нормального акту сечовипускання й наповнення міхура. Вивченням соматичної іннервації СМ займався американський (російського походження) невропатолог Bronislaw Onuf-Onufrowicz, який у 1899 р. описав ядро Онуфа у передніх рогах сакрального відділу спинного мозку [31]. Ядро Онуфа регулює соматичну іннервацію та функцію зовнішнього сфінктера уретри і м’язів промежини (рис. 21).

Основу нейроурології заклали анатомічні дослідження НСШ. Анатомія СМ, уретри, а також нейроанатомія людини описані в роботах Леонардо да Вінчі (1452-1519), Andreas Vesalius (1514-1564), William Harvey (1578-1657). Fabricius Ab Aquapenolete (1533-1619) рекомендував ламінектомію у хворих із переломом хребта та затримкою сечі. Thomas Wills (1621-1675) видав книгу “Cerebri anatome” у 1664 р. латиною та ввів термін «неврологія». Англієць Charies Bell (1774-1842), будучи відомим анатомом, фізіологом, науковцем, філософом, артистом, написав книгу зі спінальної травми у 1824 р. [21]. Він стверджував, що смерть хворих після спінальної травми зумовлена інфекційними ускладненнями з боку нирок та нирковою недостатністю.

Макро- та мікроанатомія СМ, уретри, іннервація та невральний контроль, функція їх у нормі та при нейрогенних ураженнях представлена у роботах американських професорів Ahmad Elbadavi (Нью-Йорк) та Emil A. Tanagho (Сан-Франциско). E. A. Tanagho став відомий своїми роботами з урогінекології (модифікація операції за Bunch), інфекцій сечових шляхів, хвороби Пейроні, тканинної інженерії СМ [28].

Значний внесок у розвиток нейроурології зробив професор W.C. de Groat (Пітсбург, США) своїми роботами із нейрофармакології, нервової регуляції функції СМ, ролі нейротрансмітерів автономної нервової системи та СМ, дії препаратів при лікуванні дисфункцій СМ.

Нейрофізіологи також розвивали нейроурологію. Сер Чарльз Скотт Шеррингтон у 1897 р. ввів термін «синапс», а у 1932 р. вони разом із E.D. Andrianо отримали Нобелівську премію за роботи з вивчення функції нейронів. У 1906 р. італієць C. Goldi та іспанець S.R. Cajal здобули Нобелівську премію за вивчення нервової системи, а у 1915 р. H. Hallett ідентифікував нейротрансмітер ацетилхолін. У 1970 р. J.A. Axelrod et al. отримали Нобелівську премію за вивчення нейротрансмітерів нервової системи, у 1991 р. E. Neher та B. Sakmann – за дослідження функції іонних каналів, у 1994 р. A.G. Gilman та M. Rodbell – за відкриття G-протеїнових зчеплених каналів та їхньої ролі у трансдукції сигналів. Прогрес технологій призвів до впровадження в медичну практику комп’ютерної (1971), магнітно-резонансної (1974) та протонно-емісійної (1975) томографії.

Хімічна денервація з використанням ботулотоксину як метод лікування ідіопатичної та нейрогенної гіперактивності детрузора, детрузорно-сфінктерної диссинергії, інтерстиціального циститу, спазму м’язів тазового дна завдячує роботі німецького військового лікаря Justinus Kerner, який написав у 1820-1822 рр. дві монографії з дослідження ботулізму. У 1895 р. van Ermengen вперше виділив анаеробний збудник ботулізму – Clostridium botulinum [1, 2, 14, 22, 25, 35]. У 1946 р. Edward Schantz отримав кристалічну форму очищеного ботулінічного токсину типу А, стійкого до навколишнього середовища, а у 1989 р. Управління із санітарного нагляду за якістю харчових продуктів і медикаментів (FDA, США) дозволило використання ботулотоксину для лікування блефароспазму та дистонії. Уперше в урології ботулотоксин застосували D. Dykstra et al. у 1988 р. для лікування детрузорно-сфінктерної диссинергії у хворих із ушкодженням спинного мозку. Із 2004 р. ботулотоксин почали використовувати для лікування ідіопатичної й нейрогенної гіперактивності детрузора та імперативного нетримання сечі (рис. 22).

Рис. 22. Ботулінічний токсин (а) та введення його у стінку СМ (б) при лікування нейрогенної та ідіопатичної гіперактивності детрузора [22]

Гостра та хронічна затримка сечі при нейрогенній дисфункції НСШ вимагає застосування періодичної катетеризації СМ. Спроба покращити у таких хворих скоротливу здатність детрузора (для уникнення катетеризації) при затримці сечі після тазової хірургії належить датському хірургу M.H. Saxtorph, який у 1878 р. застосував внутрішньоміхурову електростимуляцію за допомогою уретрального катетера з електродом, а інший електрод розташовував у надлобковій ділянці [19, 29, 33]. Цю методику застосував у 1959 р. F. Katona (Угорщина) для лікування паралітичного стану кишечника. У 1955 р. E.J. McGuire використав електричну стимуляцію детрузора на собаках, а згодом (через 10 років) W. Bradley імплантував два електроди по боках СМ. Виконувались спроби встановлення декількох електродів навколо міхура для покращення його скоротливої здатності. Схематичне зображення проведення внутрішньоміхурової електростимуляції за допомогою уретрального катетера з електродом представлено на рис. 23. За даними літератури, внутрішньоміхурова електростимуляція детрузора дозволяє зменшити кількість залишкової сечі та покращити якість життя у 50-80% нейроурологічних хворих. У 1963 р. K.P.S. Caldwell уперше застосував промежинну електростимуляцію сфінктерного апарату уретри у жінок зі стресовим нетриманням сечі [2, 6]. У 1976 р. H. Madersbacher використав інтравезикальну електростимуляцію детрузора у хворого із мієломенінгоцеле [33]. Електростимуляцію сакральних центрів сечовипускання у хворих із нейрогенними дисфункціями НСШ вперше застосував на тваринах у 1971 р. британець G.S. Brindley (1926-2011), а згодом (1976) – на людях [1, 26, 41]. Сумісно з компанією Finetech Medical Limited (Велика Британія) він розробив спеціальний пристрій для стимуляції передніх (рухливих) крижових корінців (SARS) у хворих після спинномозкової травми (рис. 24, 25).

SARS поєднують із ризотомією (пересіченням) задніх крижових корінців (SDAF) для усунення нейрогенної гіперактивності детрузора. SDAF виконують при нейрогенних дисфункціях НСШ (нейрогенній гіперактивності детрузора, детрузорно-сфінктерній диссинергії, автономній дисрефлексії) у хворих після спинномозкової травми. SDAF дозволяє знизити внутрішньоміхуровий тиск, збільшити ємність СМ, усунути автономну дисрефлексію, досягти більшої комплаєнтності (розтяжності) стінки міхура та покращити утримання сечі. Поєднання SDAF і SARS дозволяє забезпечити тривале скорочення детрузора; усунути детрузорно-сфінктерну диссинергію, автономну дисрефлексію та нетримання сечі; збільшити ємність СМ; знизити детрузорний та внутрішньоміхуровий тиск; зменшити ризик інфекційних процесів у сечових шляхах; досягти самостійного сечовипускання без катетеризації СМ; покращити вагінальну лубрикацію у жінок та ерекцію у чоловіків, а також покращити якість життя хворих (рис. 26). Поєднання SDAF та SARS дозволено FDA для практичного застосування у хворих із нейрогенними дисфункціями НСШ.

Рис. 26. Схематичне зображення роботи стимулятора SARS Finetech-Brindley та сакральної ризотомії (SDAF) [27]

Сакральна нейромодуляція (модуляція рефлексу сечовипускання та утримання сечі) була проваджена R.A. Shimdt та E.A. Tanagho (Сан-Франциско) у 1981 р. У 1997 р. FDA дозволило використання пристрою компанії Medtronic Intrel ІІ для лікування гіперактивного СМ (ідіопатичного, нейрогенного) та нетримання сечі у хворих, у яких медикаментозна терапія не дала ефекту. Постійний електрод уводять у ділянку третього крижового нерва та з’єднують із батареєю генератора, яку розміщують під шкірою сідничної ділянки (рис. 27). FDA дозволило використання нового приладу InterStim system у хворих із гіперактивним СМ (1998), для лікування затримки сечі (1999) та нетримання калу (2011). До 2004 р. було імплантовано 15 тис. приладів InterStim system, в основному у США [19].

Рис. 27. Перший апарат InterStim компанії Medtronic (а) та місце імплантації пристрою (б) для виконання сакральної нейромодуляції [15, 19]

Черезшкірну тибіальну нейромодуляцію вперше запропонували E.J. McGuire et al. у 1983 р. при лікуванні 22 хворих із різними діагнозами: ідіопатичний гіперактивний СМ, інтерстиціальний цистит, післяпроменевий цистит, нейрогенна гіперактивність детрузора (рис. 28) [15, 30, 42, 44].

Рис. 28. Черезшкірна тибіальна нейромодуляція за допомогою портативного електростимулятора [2, 22]

Аугментацію (заміщення) стінки СМ сегментом кишечника вперше запропонували Von Mikulich та M. Rutkowski (1889) [18, 34, 45]. Аугментаційну цистопластику із приводу склерозу СМ туберкульозної етіології використав R. Cоuvelaire (1958), із приводу нейрогенної гіперактивності детрузора та детрузорно-сфінктерної диссинергії – F. J. Bramble (1982). Використовували для заміщення частини СМ сегмент шлунка, клубової, сліпої та сигмоподібної кишок, клапоть сечоводу (рис. 29, 30).

Показаннями до аугментаційної цистопластики є нейрогенна й ненейрогенна гіперактивність детрузора за безуспішності консервативної (у тому числі медикаментозної) та малоінвазивної (введення ботулінічного токсину у стінку СМ, тибіальної й/або сакральної нейромодуляції) терапії туберкульозного, інтерстиціального або променевого циститу зі зморщуванням СМ. У 1995 р. уперше виконано лапароскопічну аугментаційну цистопластику (рис. 31).

Рис. 31. Лапароскопічна аугментаційна цистопластика із використанням сегмента клубової кишки [34]

Аугментаційна цистопластика зі створенням катетеризаційного контингентного кондуїту (резервуару) належить французу P. Mitrofanoff (1980) (каналом між СМ та шкірою слугував апендикс) та бразильцю P. R. Monti (1993) (каналом слугував сегмент кишки) (рис. 32, 33).

Детрузорну міомектомію (аутоаугментаційна цистопластика) із видаленням частини (1/3) детрузора та збереженням слизової СМ вперше виконали американці P.C. Cartwright та B.W. Snow (1989) [45, 46]. Автори виконали 25 аутоаугментацій СМ у дітей із добрим результатом у 52% пацієнтів, задовільним – у 28%, поганим – у 20% (рис. 34).

Рис. 34. Етапи аутоаугментаційної цистопластики [24]

Видалену частину детрузора почали заміщувати детубуляризованим сегментом кишечника з видаленням його слизової (рис. 35).

Рис. 35. Аутоаугментаційна цистопластика: видалення частини детрузора (без слизової) та заміщення його детубуляризованим сегментом сигмоподібної кишки [24]

Ідея штучного сфінктера уретри належить американському урологу F.E.В. Foley, як і створення балонного катетера (рис. 36).

Рис. 36. Встановлення пневматичного пристрою (штучний сфінктер) для утримання сечі у чоловіків за Foley (1947) [36]

У червні 1972 р. F. Brantley Scott разом із William E. Bradley та Gerald W. Tim (США) провели імплантацію штучного сфінктера уретри 45‑річній жінці [2, 22, 27, 41]. American Medical System (AMS) у 1980 р. випустила модель AMS 792, а у 1982 р. – AMS 800 (рис. 37).

Рис. 37. Загальний вигляд штучного сфінктера уретри АМS 800 (а) та місце його встановлення у жінок (б) і чоловіків (в) [2, 6, 22]

У 1983 р. штучний сфінктер уретри використали при нейрогенній сфінктерній недостатності уретри (рис. 38).

Рис. 38. Аугментаційна цистопластика та встановлення штучного сфінктера уретри АМS 800 при нейрогенній гіперактивності детрузора та сфінктерній недостатності уретри [34]

Пубовагінальний слінг із апоневрозу прямого м’яза живота при лікуванні сфінктерної недостатності уретри у жінок нейрогенної та ненейрогенної етіології запропонував E.J. McGuire у 1972 р. (рис. 39, 40) [2, 6, 8, 24, 42, 44].

Таким чином, розвиток нейроурології був зумовлений насамперед технічним прогресом, а також розвитком урології, неврології, нейрохірургії, хірургії, нейрофізіології, фармакології, медичної реабілітації та інших дисциплін.

Література

Гіперактивний сечовий міхур у жінок / За ред. В.І. Горового та співавт. – Вінниця: ТОВ «ТВОРИ», 2022. – 368 с.
Горовий В.І. Історичні аспекти вивчення проблеми нетримання сечі у жінок // Медичні аспекти здоров’я жінки. – 2019. – № 1-2 (122-123). – С. 64-70.
Джавад-Заде М.Д., Державин А.М. Нейрогенные дисфункции мочевого пузыря. – М.: Медицина, 1989. – 384 с.
Дубенко Е.Г. Нарушения мочеиспускания при заболеваниях нервной системы и методы их патогенетического лечения // Журнал неврології ім. Б.М. Маньковського. – 2015. – Т. 3, № 1. – С. 86-89.
Невідкладна урологія в практиці лікарів хірургічного профілю / Горовий В.І. та ін. – Вінниця: «Твори», 2018. – 824 с.
Нетримання сечі у жінок: Навч. посібник / За ред. В.І. Горового, О.І. Яцини. – Вінниця: ТОВ «ТВОРИ», 2020. – 472 с.
Переверзев А.С., Козлюк В. А. Симптомы нижних мочевых путей. – Харьков: Факт, 2009-431 с.
Практична урогінекологія: курс лекцій / За ред. В.І. Горового. – Вінниця: Вінницька обласна друкарня, 2015. – 728 с.
Пушкар Д.Ю., Гумин Л.М. Уродинамические исследования у женщин. – М.: МЕДпресс-информ, 2006. – 136 с.
Пушкарь Д.Ю., Касян Г.Р. Функциональная урология и уродинамика. – М.: ГЭОТАР-Медиа, 2013. – 376 с.
Стресове нетримання сечі у жінок / Горовий В.І., Головенко В.П., Процепко О.О. та ін. – Вінниця: РВВ ВАТ «Віноблдрукарня», 2003. – 304 c.
Шварц П.Г., Попов С.В. Нейрогенная задержка мочи. – М.: Издательство «Прес-Бюро», 2011. – 224 с.
Abrams P. Urodynamics. – 3rd ed. – Springer –Verlag London Limited, 2006. – 340 p.
Bayrak O., Seckiner I., Onur R., Dmochowski R. R. Use of botulinum toxin in urology: a literature review // European Journal of Therapeutics. – 2017. – Vol. 23. – P. 131-137.
Braun P.M., Seif C., van der Horst C., Junemann K.-P. Neuromodulation – sacral, peripheral and central: current status, indications, results and new developments // EAU Update series. – 2004. – Vol. 2. – P. 187-194.
Bodnar D.R. A pioneer in optimism: the legacy of Donald Munro // J.S.C.M. – 2009. – Vol. 32. – P. 355-356.
Campbell-Walsh Urology / Wein A. J. et al. – 11th ed. – Philadelphia: Elsevier, 2016. – 4904 p.
Cetinel B., Kocjancic E., Demirdag C. Augmentation cystoplasty in neurogenic bladder // Investig. Clin. Urol. – 2016. – Vol. 57. – P. 316-323.
Coolen R.L., Groen J., Blok B.F.M. Electrical stimulation in the treatment of bladder dysfunction technology up date //Medical devices: evidence and research. — 2019. – Vol. 12. – P. 337-345.
Cundiff G.W. The pathophysiology of stress urinary incontinence: a historical perspective // Rev. Urol. – 2004. – Vol. 6 (suppl. 3). – P. 10-18.
Donovan W.H. Donald Munro lecture. Spinal cord injury – past, present, and future // J. Spinal Cord Med. – 2017. – Vol. 30. – P. 85-100.
Female urology, urogynecology, and voiding dysfunction / Vasavada S.P. et al. – New York: Marcel, 2005. – 950 р.
Feneley R.C.L., Hopley I.B., Wells N.T. Urinary catheters: history, current status, adverse, events and research agenda // J. Meg. Eng. Technol. – 2015. – Vol. 39. – P. 459-470.
Female urology / Raz S., Rodriguez L. V. – 3rd ed. – Elsevier Saunders, 2008. – 1038 p.
Hanchanale V., Rao A.R., Martin F.L., Matanhelia S.S. The unusual history and urological applications of botulinum neurotoxin // Urol. Intern. – 2010. – Vol. 85. – P. 125-130.
Kan J., Aziz T.Z., Green A.L., Pereira E.C. Biographical sketch: Giles Brindley, FRS // British Journal of Neurosurgery. – 2014. – Vol. 28. – P. 70.
Incontinence / Albrams P. et al. – 6th ed. – ICS – ICUD, 2017. – 2336 p.
Legends in Urology. Emil A. Tanagho // The Canadian Journal of Urology. – 2010. – Vol. 17. – P. 5058-5062.
Joussain C., Denys Electrical management of neurogenic lower urinary tract disorders // Annals of Physical and Rehabilitation Medicine – 2015. – Vol. 58. – P. 245-250.
Liao L., Madersbacher H. Neurourology. Theory and practice. – Springer, 2019. – 548 p.
Marcinowski F. Bronislaw Onuf-Onufrowicz // Journal of Neurology. – 2019. – Vol. 266. – P. 281-282.
Mattelaer J.J., Billiet I. Catheters and sounds: The history of bladder catheterization // Paraplegia. – 1995. – Vol. 33. – P. 429-433.
Madersbacher H. Іntravesical electrical stimulation for the rehabilitation of the neuropatic bladder // Paraplegia. – 1990. – Vol. 28. – P. 349-352.
Motague D., Gill I., Andermeier K., Ross J. N. Textbook of reconstructive urological surgery. – Informa UK Ltd., 2008. – 816 p.
Mulligan D., Bologna R. Botulinum toxin: historical perspective and treatment of neurogenic and idiopathic overactive bladder // Therapy. – 2009. – Vol. 6. – P. 165-175.
Schultheiss D. A brief history of urinary incontinence and its treatment / Incontinence // Abrams P., Cardozo L., Khoury S., Wein A. – 4th ed. – Health Publication Ltd., 2009. – P. 21-34.
Serlin D.C., Heideebaugh J. J., Stoffet J. T. Urinary retention in adults: evaluation and initial management // Am. Fam. Physician. 2018. – Vol. 98. – P. 494-503.
Silver J. R. The development of the modern ideas of treatment of spinal injuries. – London, 2001. – 324 p.
Silver J. R. Management of the bladder traumatic injuries of the spinal cord during The First World War and its implications for the current practice of urology // BJU International. – 2011. – Vol.108. – P. 493-500.
Silver J. R. Ludwig Guttmann (1899-1980), Stoke Mandeville Hospital and the Paralympic Games // J. Med. Biogr. – 2012.
Smith’s textbook of endourology / Smith A. D. et al. – 3rd ed. – Black Well Publishing Ltd, 2012. – 1722 p.
Textbook of female urology and urogynaecology / Cardozo L., Staskin D. – 2nd ed. – Informa Healthcare, 2006. – 1384 p.
Textbook of male genitourethral reconstruction / Martins F.E. et al. – Springer, 2020. – 962 p.
Urogynecology and reconstructive pelvic surgery / Walters M.D., Karram M.M. – 3rd ed. – Philadelphia: Mosby Elsevier, 2015. – 600 р.
Veeratterapillay R., Thorpe A.C., Harding C. Аugmentation cystoplasty: contemporary indications, techniques and complications // Indian J. Urol., 2013. – Vol. 29. – P. 322-327.
Hinman’s atlas of urological surgery / Smith J.A. et al. – 4th ed. – Elsevier Saunders, 2018. – 948 p.

Тематичний номер «Урологія. Нефрологія. Андрологія» № 1-2 (28-29), 2023 р.

Номер: Тематичний номер «Урологія. Нефрологія. Андрологія» № 1-2 (28-29), 2023 р.