5 червня, 2026

Тригери алергійних дерматозів під час весняно-літнього сезону і місце системної антигістамінної терапії

Весняно-літній період характеризується змінами факторів довкілля, які можуть впливати на перебіг багатьох хронічних захворювань, насамперед алергійних. Підвищення концентрації пилку в повітрі, інтенсивніша дія ультрафіолетового випромінювання, контакт із рослинами та укуси комах створюють умови, що можуть провокувати або посилювати прояви алергійних дерматозів (Ring et al., 2014). Серед останніх найпоширенішими є атопічний дерматит (АД), алергійний контактний дерматит (АКД) і кропив’янка (Kolkhir et al., 2022; Langan et al., 2020).

Ключовим тригером сезонних загострень алергійних дерматозів є вплив зовнішніх алергенів на шкіру. У разі АД проникненню пилкових алергенів у шкіру і підтриманню запалення сприяє порушення епідермального бар’єра, перебіг захворювання характеризується сезонною варіабельністю (Weidinger & Novak, 2016; Werfel et al., 2015). У разі АКД повторний контакт із сенсибілізуючими речовинами, зокрема рослинними або фотосенсибілізуючими компонентами, призводить до реакції гіперчутливості уповільненого типу (Fonacier et al., 2015). Кропив’янку можуть провокувати як алергенні, так і фізичні чинники, у тому числі тепло і сонячне випромінювання, що особливо актуально в літній сезон (Zuberbier et al., 2026).

Вхід в особистий кабінет Вхід

Реєстрація

Зареєструйтеся сьогодні — відкрийте нові можливості!

Свербіж як ключовий симптом алергійних дерматозів і його вплив на якість життя

Свербіж є провідним симптомом більшості алергійних дерматозів, і часто саме він визначає суб’єктивну тяжкість стану пацієнта та потребу в лікуванні (Weisshaar et al., 2019).

Тягар свербежу зумовлений як власне симптомом, так і, опосередковано, наслідками розчісування. Механічне подразнення шкіри під час розчісування стимулює вивільнення медіаторів запалення та активує сенсорні нервові закінчення, що призводить до формування так званого порочного кола «свербіж–розчісування» і підтримує хронічне запалення шкіри (Ikoma et al., 2006).

Ураження шкіри, які виникають унаслідок розчісування, можуть погіршувати її зовнішній вигляд, посилювати відчуття стигматизації та додатково збільшувати психологічний тягар захворювання (Ferreira et al., 2024).

Патогенез свербежу при алергійних дерматозах

З патофізіологічної точки зору, свербіж є складним нейроімунним процесом, що виникає внаслідок взаємодії клітин імунної системи шкіри, медіаторів запалення та сенсорних нервових закінчень (Ikoma et al., 2006). У формуванні цього симптому беруть участь як периферичні механізми – активація імунних клітин і вивільнення медіаторів запалення, так і нейрональні механізми, пов’язані з передачею сигналів свербежу через спеціалізовані сенсорні нервові волокна (С-волокна) до центральної нервової системи (ЦНС) (Ikoma et al., 2006).

Одним із ключових медіаторів свербежу при алергійних реакціях є гістамін. У відповідь на дію алергенів або інших тригерів відбувається активація мастоцитів із подальшою їх дегрануляцією та вивільненням гістаміну, протеаз, цитокінів та інших біологічно активних речовин (Church & Maurer, 2015). Гістамін взаємодіє з H₁-рецепторами сенсорних нервових закінчень шкіри, що призводить до генерації сигналу свербежу. Одночасно активація гістамінових рецепторів спричиняє вазодилатацію, підвищення проникності судинної стінки, еритему й набряк – характерні прояви гістамін-опосередкованого запалення (Church & Maurer, 2015).

У патогенезі кропив’янки гістамін також відіграє центральну роль. Дегрануляція мастоцитів призводить до швидкого вивільнення гістаміну та інших медіаторів, що зумовлює формування уртикарних елементів, свербіж і локальний набряк шкіри. Саме домінуюча роль гістаміну в разі кропив’янки пояснює ефективність в її лікуванні H₁-антигістамінних препаратів (АГП), які в міжнародних рекомендаціях розглядають як засоби першої лінії (Zuberbier et al., 2026).

Сезонні тригери алергійних дерматозів

У весняно-літній період ключову роль у загостренні алергійних дерматозів відіграють пилок і рослинні алергени. Пилкові частки можуть осідати на поверхні шкіри та індукувати як контактні, так і фотоконтактні реакції, а також погіршувати перебіг АД у пацієнтів із порушенням шкірного бар’єра (Ring et al., 2014; Langan et al., 2020). Епідеміологічні дані підтверджують чітку сезонність пилкування в Європі та кореляцію між періодами цвітіння рослин і зростанням частоти алергійних проявів (D’Amato et al., 2007). Відомо, що пилкові алергени можуть безпосередньо контактувати зі шкірою та проникати крізь порушений епідермальний бар’єр, спричиняючи локальну імунну активацію (Werfel et al., 2015). У пацієнтів з АД це може призводити до активації Th2-опосередкованих запальних механізмів і посилення свербежу та запалення шкіри (Nutten, 2015). Крім того, рослинні алергени можуть виступати контактними сенсибілізаторами та провокувати розвиток або загострення АКД, особливо в разі повторного контакту зі шкірою (Ring et al., 2014).

Укуси комах є ще одним поширеним сезонним тригером. Реакції на укуси можуть проявлятися локальними алергійними проявами, папульозною кропив’янкою або уртикарними висипаннями, що супроводжуються вираженим свербежем (Steen et al., 2004; Hernandez&Cohen, 2006). У сенсибілізованих осіб можливі більш інтенсивні реакції, у тому числі з генералізованими уртикарними висипаннями або системними алергійними проявами (Bilò et al., 2018). Підвищена активність комах у теплу пору року пояснює сезонне зростання частоти таких реакцій.

Додатковим фактором, характерним для теплої пори року, є підвищення температури повітря та посилення потовиділення. Тепло може слугувати тригером свербежу та провокувати розвиток фізично індукованих форм кропив’янки, зокрема холінергічної кропив’янки, яка виникає у відповідь на підвищення температури тіла й потовиділення під час фізичного навантаження або перебування в спекотному середовищі (Zuberbier et al., 2026). Потовиділення може посилювати подразнення шкіри та свербіж у пацієнтів з АД, особливо в разі порушення епідермального бар’єра, що робить шкіру чутливішою до фізичних і хімічних подразників (Nutten, 2015).

Сонячне випромінювання також може виступати важливим провокуючим фактором. Ультрафіолетове випромінювання здатне індукувати фотодерматози, у тому числі сонячну кропив’янку, а також модифікувати перебіг деяких запальних дерматозів (Lehmann et al., 2011). Сонячна кропив’янка належить до фізично індукованих форм захворювання та характеризується швидкою (протягом кількох хвилин) появою після інсоляції уртикарних елементів (Komarow et al., 2015). У клінічних оглядах також зазначають, що ультрафіолетове випромінювання може змінювати імунну реактивність шкіри та у схильних осіб провокувати розвиток реакцій фоточутливості (Schwarz, 2005).

Таким чином, поєднання у весняно-літній період екологічних і кліматичних факторів – підвищеної концентрації пилку, активності комах, інтенсивнішого сонячного випромінювання та впливу тепла – створює комплекс умов, що можуть ініціювати або загострювати АД, АКД і кропив’янку.

В яких випадках показана системна антигістамінна терапія?

АГП традиційно розглядають як засоби, що блокують дію гістаміну на H₁-рецептори. Однак сучасні фармакологічні дані свідчать, що механізм дії цих препаратів є складнішим. Більшість сучасних АГП слугують не лише антагоністами, а й інверсними агоністами H₁-рецепторів, стабілізуючи рецептор у неактивному стані та зменшуючи його базальну активність навіть за відсутності гістаміну (Church & Maurer, 2015). Такий механізм дає можливість ефективніше пригнічувати сигнальні шляхи, пов’язані з розвитком свербежу та алергійного запалення.

Крім впливу на H₁-рецептори АГП здатні модифікувати й інші ланки алергійного запального процесу. Експериментальні та клінічні дані свідчать, що вони можуть зменшувати вивільнення медіаторів із мастоцитів, знижувати експресію молекул адгезії на ендотеліальних клітинах і гальмувати міграцію еозинофілів та інших клітин запалення до тканин (Church & Maurer, 2015). Такі ефекти сприяють зменшенню запальної відповіді у шкірі та можуть частково впливати на механізми підтримання свербежу.

Важливе клінічне значення має також вплив АГП на нейроімунні взаємодії у шкірі. Зниження активності медіаторів запалення сприяє зменшенню стимуляції периферичних прурицепторів і, відповідно, інтенсивності сигналів свербежу, що надходять до ЦНС (Ikoma et al., 2006; Church & Maurer, 2015). Це допомагає розірвати так зване порочне коло «свербіж–розчісування», яке відіграє важливу роль у підтриманні хронічного запалення за багатьох дерматозів (Ständer et al., 2022).

З клінічної точки зору, системні АГП показані насамперед у разі гістамін-опосередкованих шкірних реакцій. Відповідно до рекомендацій Європейської академії алергології та клінічної імунології (European Academy of Allergy and Clinical Immunology, EAACI), Глобальної мережі з вивчення алергії та астми (Global Allergy and Asthma European Network, GA2LEN) та Європейського дерматологічного форуму (EuroGuiDerm), системні АГП є засобами першої лінії для лікування кропив’янки (Zuberbier et al., 2022). Їх застосування обґрунтоване за наявності уртикарних елементів, ангіонабряку та вираженого свербежу, що порушує повсякденну активність пацієнта (Zuberbier et al., 2022).

У контексті сезонних алергійних дерматозів системні АГП доцільні передусім у випадку поширених або генералізованих висипань, коли місцева терапія є недостатньою, а також у разі інтенсивного свербежу, що призводить до нічних пробуджень, денної втоми та зниження якості життя (Weisshaar et al., 2019). У пацієнтів із рецидивними епізодами кропив’янки під час пилкової експозиції або в разі частих реакцій на укуси комах для контролю симптомів можливе застосування АГП у період підвищеного ризику (Zuberbier et al., 2022).

Основою лікування АКД залишається елімінація алергену та місцева протизапальна терапія, однак у разі вираженого свербежу системні АГП можна застосовувати як симптоматичний засіб для зменшення дискомфорту та поліпшення якості життя пацієнтів (Fonacier et al., 2015). У разі АД вони не впливають на основний запальний процес, проте можуть зменшувати інтенсивність свербежу, особливо під час загострень або за наявності уртикарного компоненту (Langan et al., 2020).

Згідно із сучасними міжнародними клінічними рекомендаціями перевагу треба віддавати неседативним АГП ІІ покоління, які характеризуються сприятливим профілем безпеки (Zuberbier et al., 2022). Цим засобам притаманна висока селективність до периферичних H₁-рецепторів, і вони значно меншою мірою проникають крізь гематоенцефалічний бар’єр (ГЕБ), що зумовлює мінімальний вплив на ЦНС та значно нижчий ризик седативного ефекту (Church & Maurer, 2015).

Важливою перевагою АГП ІІ покоління є їхній сприятливий профіль переносимості: вони практично не спричиняють вираженої сонливості, порушення концентрації уваги або зниження швидкості психомоторних реакцій, що має особливе значення для пацієнтів, які ведуть активний спосіб життя або керують транспортними засобами (Church & Maurer, 2015). Крім того, сучасні АГП ІІ покоління характеризуються тривалою дією, що дає можливість застосовувати їх один раз на добу та сприяє хорошій прихильності до терапії.

Ще однією важливою клінічною особливістю цих препаратів є можливість гнучкого дозування. У рекомендаціях EAACI/GA²LEN/EuroGuiDerm підкреслюється, що в разі недостатнього контролю симптомів хронічної спонтанної кропив’янки доцільним є підвищення дози одного й того самого неседативного АГП ІІ покоління до чотирьох разів, тоді як комбінування кількох АГП не рекомендоване. Комбінування різних АГП не має доведених переваг, тоді як підвищення дози одного засобу дає змогу посилити блокаду H₁-рецепторів і поліпшити контроль симптомів. (Zuberbier et al., 2022).

Завдяки поєднанню високої ефективності, сприятливого профілю безпеки та зручності застосування АГП ІІ покоління сьогодні розглядають як базові препарати для контролю гістамін-опосередкованих симптомів алергійних дерматозів, зокрема кропив’янки та інших станів, що супроводжуються свербежем.

Левоцетиризин: місце серед АГП ІІ покоління

Левоцетиризин належить до неседативних АГП ІІ покоління і є активним R-енантіомером цетиризину. Енантіоселективність має важливе фармакологічне значення, оскільки саме R-форма молекули забезпечує основну спорідненість до H₁-рецепторів і визначає антигістамінну активність препарату. Завдяки цьому левоцетиризин характеризується високою селективністю до периферичних H₁-рецепторів і передбачуваним клінічним ефектом (Church & Maurer, 2015).

Як і інші сучасні АГП, левоцетиризин являє собою не лише антагоніст гістаміну, а й інверсний агоніст H₁-рецепторів. Це означає, що препарат не просто блокує зв’язування гістаміну з рецептором, а стабілізує H₁-рецептор у неактивному стані та знижує його базальну активність навіть за відсутності гістаміну. Такий механізм допомагає ефективніше пригнічувати сигнальні шляхи, пов’язані з розвитком алергійного запалення та свербежу (Church & Maurer, 2015).

Висока спорідненість левоцетиризину до H₁-рецепторів є однією з його ключових фармакологічних характеристик. У дослідженнях рецепторного зв’язування було показано, що левоцетиризину притаманне дуже низьке значення константи інгібування (Ki) , що становить приблизно 3 нМ і свідчить про міцне та тривале його зв’язування з рецептором. Відомо, що Ki відображає афінність АГП до H₁-рецепторів: що менша Кі – то вища спорідненість (афінність) між молекулою препарату і рецепторами. Зокрема, для порівняння – дезлоратадин характеризується одним із найнижчих значень Ki (~0,4-0,8 нМ), левоцетиризин і рупатадин також мають високу спорідненість (~1-3 нМ). Лоратадин демонструє дещо вищі значення Ki (~2-5 нМ), що пов’язано з його роллю як проліків. Для біластину характерний вищий показник Ki (~44-64 нМ), однак це компенсується високою селективністю до H₁-рецепторів і сприятливим профілем безпеки (Simons et al., 2011; Church & Maurer, 2015; Kawauchi et al., 2019, Wang et al., 2024). Отже, такі показники Кі для левоцетиризину забезпечують стабільний антигістамінний ефект протягом 24 год після одноразового прийому (Church & Maurer, 2015).

Важливою фармакологічною особливістю левоцетиризину є також його здатність ефективно пригнічувати реакцію шкіри на гістамін. У фармакодинамічних дослідженнях із використанням моделі гістамін-індукованої реакції «пухир–еритема» було показано, що левоцетиризин значно зменшує як розмір пухиря й еритеми, так і суб’єктивну інтенсивність свербежу (Denham et al., 2003; Popov et al., 2006).

Фармакокінетичні властивості препарату також сприяють його клінічній ефективності. Левоцетиризин характеризується швидким початком дії, високою біодоступністю після перорального прийому та мінімальним метаболізмом у печінці, що знижує ризик міжлікарських взаємодій. Крім того, препарат практично не проникає крізь ГЕБ, що сприяє низькій імовірності седативних ефектів і мінімальному впливу на когнітивні функції (Church & Maurer, 2015).

Завдяки поєднанню високої селективності до H₁-рецепторів, тривалої дії та сприятливого профілю безпеки левоцетиризин посідає важливе місце серед АГП ІІ покоління. Його фармакологічні характеристики забезпечують ефективний контроль гістамін-опосередкованих симптомів, зокрема свербежу, що має ключове значення у веденні пацієнтів із кропив’янкою та іншими алергійними дерматозами.

Левоцетиризин і контроль свербежу в разі алергійних дерматозів: результати клінічних досліджень

Найбільш переконливі дані щодо ефективності левоцетиризину в контролі свербежу отримані в дослідженнях за участю пацієнтів із ХК. Так, у шеститижневому подвійному сліпому рандомізованому контрольованому дослідженні (РКД) оцінювали ефективність і безпеку левоцетиризину в 106 пацієнтів із ХК (Nettis, 2006). Для цього аналізували комплекс клінічних показників, зокрема інтенсивність свербежу, кількість і розміри уртикарій, площу ураження шкіри та появу нових висипань із використанням об’єктивної оцінки симптомів (ООС), візуальної аналогової шкали (ВАШ) та дерматологічного індексу якості життя (ДІЯЖ).

Уже через 3 тиж лікування було показано, що левоцетиризин забезпечує статистично значуще зниження загальної бальної оцінки симптомів, інтенсивності свербежу та кількості уртикарних елементів порівняно з плацебо (p<0,05). Наприкінці дослідження повне зникнення симптомів спостерігали в 53% пацієнтів, тоді як зменшення інтенсивності свербежу – у 85%, зниження кількості уртикарій – у 79%, а зменшення площі висипань – у 75% хворих. Крім того, лікування левоцетиризином супроводжувалося достовірним поліпшенням показників якості життя за ДІЯЖ. Важливо, що клінічний ефект зберігався ще до семи днів після завершення терапії (Nettis, 2006).

Подібні результати були отримані й у подвійному сліпому РКД 166 пацієнтів із ХК (Kapp, 2006). У цьому дослідженні оцінювали вплив левоцетиризину в дозі 5 мг на інтенсивність свербежу, кількість і розміри уртикарних елементів, а також показники якості життя за ДІЯЖ. Уже протягом 1-го тиж терапії було продемонстровано статистично значуще зниження вираженості свербежу та зменшення кількості уртикарій порівняно з плацебо (p<0,05). До кінця 4-тижневого періоду лікування спостерігали достовірне зменшення сумарного балу симптомів і поліпшення показників ДІЯЖ, причому клінічний ефект зберігався протягом усього періоду спостереження (Kapp, 2006).

У низці досліджень також порівнювали ефективність левоцетиризину і дезлоратадину. У подвійному сліпому плацебо-контрольованому перехресному дослідженні з участю 24 здорових добровольців оцінювали здатність препаратів пригнічувати гістамін-індуковану реакцію шкіри (Popov, 2006). Добровольці отримували різні дози левоцетиризину (1,25; 2,5 або 5 мг) або дезлоратадину (2,5; 5 або 10 мг).Було показано, що всі дози левоцетиризину були достовірно ефективними щодо пригнічення розвитку уртикарій і гіперемії порівняно з плацебо (p<0,0001), причому ефект був дозозалежним. У групі дезлоратадину пригнічення гістамін-індукованої реакції шкіри спостерігали лише за умови застосування препарату в дозі 10 мг. За результатами дисперсійного аналізу левоцетиризин був статистично значуще ефективнішим за дезлоратадин (p<0,0001), при цьому жоден із препаратів не спричиняв клінічно значущого седативного ефекту (Popov, 2006).

Схожі результати були отримані й у великому багатоцентровому РКД за участю 886 пацієнтів із ХК, в якому порівнювали ефективність левоцетиризину в дозі 5 мг і дезлоратадину в дозі 5 мг протягом 4 тиж лікування (Potter, 2009). Левоцетиризин забезпечував більш виражене зменшення тяжкості свербежу вже через тиждень терапії (p=0,004), причому ця перевага зберігалася протягом усього періоду лікування.

Крім того, левоцетиризин достовірно зменшував тривалість свербежу й показники активності кропив’янки за шкалою UAS як на 1-му тиж (p=0,002 і p=0,005 відповідно), так і протягом 4 тижнів лікування (p=0,009 і p<0,05 відповідно). Безпека і переносимість препаратів в обох групах були зіставними (Potter, 2009).

Ефективність левоцетиризину за недостатнього контролю симптомів ХК на тлі застосування стандартних доз АГП також було підтверджено в подвійному сліпому РКД, де оцінювали стратегію підвищення дози АГП (Staevska, 2010). У дослідженні взяли участь 80 пацієнтів із ХК, які отримували левоцетиризин або дезлоратадин із можливістю поступового підвищення дози до 4 разів за недостатнього контролю симптомів. Було показано, що підвищення дози АГП забезпечує додаткове і статистично значуще зменшення інтенсивності свербежу й уртикарних висипань. Загалом після збільшення дози контроль симптомів було досягнуто приблизно у 75% пацієнтів. Підвищення дози АГП супроводжувалося достовірним зниженням оцінки активності кропив’янки порівняно з вихідними значеннями (p<0,001; рис. 1).

Рис. 1. Поліпшення симптомів кропив'янки при збільшенні доз левоцетиризину (А)
та дезлоратадину (Б).

Примітка. Рисунок демонструє, як змінюється кількість пацієнтів із різним рівнем поліпшення симптомів при підвищенні дози препарату (5 → 10 → 20 мг). Зі збільшенням дози в більшої кількості пацієнтів вдається досягти значного або повного поліпшення, тобто підвищення дози покращує ефективність лікування. Зелена стрілка вниз – пацієнти, в яких навіть на тлі застосування стандартної дози (5 мг) спостерігають майже повне покращення (>90%) (тобто добре відповідають на лікування навіть без підвищення дози). Червона стрілка вниз – пацієнти, в яких навіть на тлі застосування максимальної дозі (20 мг) спостерігають мінімальний ефект (<10%) (тобто практично не відповідають на лікування). Отже, графік показує, що при збільшенні дози більше пацієнтів переходять у групу з високим ефектом, стрілки позначають пацієнтів «із дуже хорошою відповіддю на лікування» і «взагалі не чутливих до лікування».

У результаті дослідження продемонструвало, що в пацієнтів із ХК, резистентною до стандартної терапії, чотирикратне підвищення добової дози АГП ІІ покоління, зокрема левоцетиризину та дезлоратадину, забезпечує кращий контроль симптомів приблизно у 75% пацієнтів без посилення сонливості чи погіршення профілю безпеки (рис. 2). Важливо наголосити, що порівняльний аналіз ефективності цих препаратів у лікуванні ХК показав, що левоцетиризин є ефективнішим у діапазоні добових доз від 5 до 20 мг (Staevska, 2010).

Рис. 2. Зв’язок між сонливістю і полегшенням симптомів кропив’янки при застосуванні левоцетиризину (А) та дезлоратадину (Б).

Примітки. ВАШ – візуально-аналогова шкала. Кожний кружечок – це окремий пацієнт: по горизонталі показано ступінь поліпшення симптомів, по вертикалі – зміну вираженості сонливості; їх розміщення праворуч – симптоми пацієнта стали менш вираженими, ліворуч – пацієнту стало гірше, вгорі – сильніша побічна дія (сонливість), внизу – менш виражена сонливість; кольором позначено різні дози. Ідеальна зона – праворуч + внизу (вираженість симптомів зменшилась + сонливість не посилилась або навіть зменшилась), погана зона – праворуч + вгорі (симптоми поліпшились, але з’явилась сонливість). Показники більшості пацієнтів розміщені справа без значного зміщення вгору, тобто вираженість симптомів зменшилася без суттєвого посилення сонливості навіть у разі підвищення дози. Для обох препаратів більшість кружечків розміщена справа – це означає, що вираженість симптомів зменшилась, і часто внизу або біля нульової вісі – сонливість суттєво не посилилась. Тобто лікування ефективне і не призводить до значного посилення сонливості навіть при високих дозах.

Висновки

Сезонні алергійні дерматози часто супроводжуються гістамін-опосередкованим свербежем, який є одним із найбільш обтяжливих для пацієнтів симптомів. Активація H₁-рецепторів у шкірі запускає передачу сигналу свербежу через сенсорні нервові волокна до ЦНС, що зумовлює формування суб’єктивного відчуття свербежу і підтримує запальну реакцію.

У разі поширених або виражених симптомів системна антигістамінна терапія є важливою складовою лікування, оскільки дає можливість впливати на ключовий механізм гістамін-опосередкованого свербежу. Згідно із сучасними клінічними рекомендаціями перевагу треба віддавати неседативним АГП ІІ покоління, які поєднують високу ефективність зі сприятливим профілем безпеки.

Левоцетиризин є одним із представників АГП ІІ покоління з доведеною ефективністю щодо контролю свербежу та інших симптомів алергійних дерматозів. Результати клінічних досліджень свідчать, що застосування левоцетиризину сприяє достовірному зменшенню інтенсивності свербежу, кількості уртикарних елементів та поліпшенню показників якості життя пацієнтів. Таким чином, левоцетиризин можна розглядати як один із варіантів системної терапії для контролю алергійного свербежу в активний сезон алергійних дерматозів.

Список літератури – у редакції.

Підготувала Ганна Кирпач

Тематичний номер «Пульмонологія. Алергологія. Риноларингологія» №1 (73), 2026 р.