27 липня, 2026

Сучасні напрями фізичної реабілітації пацієнтів з інфарктом міокарда

Автори:

Я дивувався з того, якими безпорадними виявляються наш розум, наше серце, коли нам потрібно зробити найменшу зміну, розв’язати якийсь один вузол, який потім саме життя розплутує із незбагненною легкістю

Марсель Пруст, французький письменник

Вхід в особистий кабінет Вхід

Реєстрація

Зареєструйтеся сьогодні — відкрийте нові можливості!

Медико-соціальні наслідки інфаркту міокарда та шляхи їх корекції

Серцево-судинні захворювання, насамперед ішемічна хвороба серця (ІХС), в Україні протягом багатьох років є головною причиною захворюваності та смертності. Попри значний прогрес у лікуванні ІХС, зумовлений впровадженням сучасної медикаментозної терапії та методів реваскуляризації, особи, які перенесли інфаркт міокарда (ІМ), залишаються групою дуже високого ризику розвитку несприятливих серцево-судинних подій [1, 2]. Поліпшення прогнозу в даної категорії пацієнтів може досягатися не лише своєчасною та оптимальною корекцією гострого коронарного синдрому, але й розробкою і використанням реабілітаційних підходів та обов’язкової вторинної профілактики.

Реабілітація осіб із патологією серця включає фізичний аспект, психологічну підтримку, особливо на ранніх етапах реабілітаційного процесу, виявлення та усунення факторів ризику, що призводять до прогресування захворювання, підтримання здорового способу життя та полегшення повернення до звичайної професійної діяльності й домашніх занять. При цьому реабілітація таких пацієнтів має бути всеосяжною та, водночас, індивідуальною [3].

Після перенесеного ІМ пацієнт нерідко стикається зі зниженням рівня рухової активності та загальної фізичної працездатності. Крім того, можуть виникати різноманітні психологічні порушення – від проявів психоемоційної дезадаптації та тривожно-депресивних розладів до виразніших невротичних і психотичних станів. У багатьох випадках це суттєво ускладнює повернення до професійної діяльності як у попередньому обсязі, так і в обмеженому форматі. Як наслідок, знижується соціальна активність пацієнта, обмежуються його можливості щодо участі у громадському житті та підтримання міжособистісних контактів. Це призводить до погіршення соціального статусу, зниження рівня адаптації в суспільстві та суттєвого погіршення якості життя загалом.

Додатковими чинниками, що негативно впливають на якість життя, є необхідність тривалого медикаментозного лікування, обмеження повсякденної фізичної активності, а також можливе зниження рівня доходів і фінансова залежність від сторонньої допомоги [4]. За сприятливого перебігу захворювання психоемоційний стан і загальне благополуччя пацієнтів поступово поліпшуються. Натомість у разі несприятливого перебігу протягом першого року після ІМ спостерігається тенденція до погіршення психічного стану та показників якості життя [5].

Роль фізичної реабілітації у відновленні пацієнтів після ІМ

Реабілітація спрямована не лише на усунення симптомів, що досягається за медикаментозної терапії, а й на поступове відновлення фізичної працездатності, психологічного статусу та професійних можливостей пацієнта, а в осіб похилого віку – здатності до повного самообслуговування.

Одним із важливих факторів є фізичний аспект реабілітації. Він спрямований на відновлення фізичної працездатності пацієнтів, що забезпечується його своєчасною та адекватною активізацією, раннім призначенням індивідуальної лікувальної гімнастики, групової лікувальної фізкультури (ЛФК), дозованої ходьби, а також спеціальних фізичних тренувань, що проводяться спочатку в лікувальних закладах, а потім під самоконтролем у домашніх умовах [6].

Фізична реабілітація є обов’язковим компонентом лікування та вторинної профілактики після ІМ. За наявними даними, фізичні тренування позитивно впливають на клінічний стан пацієнтів, психічний статус, ліпідний і гормональний обмін, а також метаболізм катехоламінів і макроергічних сполук. Вони сприяють підвищенню стійкості організму до гіпоксії, покращенню переносимості фізичних навантажень і процесів кисневого обміну за рахунок збільшення вмісту окисних ферментів та кількості мітохондрій, а також оптимізації транспорту кисню, зокрема внаслідок розширення капілярної мережі.

У результаті поліпшуються оксигенація та скоротлива функція міокарда, що особливо помітно під час тривалих тренувань. Окрім того, фізичні навантаження сприяють зниженню частоти серцевих скорочень (ЧСС) та артеріального тиску (АТ) у стані спокою і при субмаксимальному навантаженні, а також підвищенню витривалості й м’язової сили. Водночас слід враховувати, що навантаження високої інтенсивності можуть спричиняти погіршення перебігу захворювання та негативно впливати на показники ліпідного спектра [7, 8].

Модифікація способу життя у поєднанні з медикаментозною терапією уповільнює прогресування або сприяє регресії коронарного атеросклерозу [9].

На початковому етапі фізичної реабілітації поліпшення стану пацієнтів відбувається за рахунок оптимізації розподілу крові, зміни спорідненості гемоглобіну до кисню та поліпшення проникності судинної стінки для кисню. Надалі встановлюється економічніший режим споживання кисню.

Інші ефекти фізичних тренувань, серед яких зниження ваги, збільшення толерантності до глюкози, підвищення рівня неатерогенних ліпідів і нормалізація рівня холестерину, виявляються швидше та зумовлюють сприятливий перебіг захворювання. Лікування β-блокаторами пацієнтів із коронарною патологією може дещо нівелювати вплив фізичних тренувань, хоча й не усунути його повністю [10].

Етапи реабілітації

Виділяють три етапи реабілітації пацієнтів із перенесеним ІМ, які проводяться послідовно з обов’язковим дотриманням наступності:

Cтаціонарний етап – починається у блоці реанімації та інтенсивної терапії, кардіологічному відділенні лікарні або судинного центру.
Стаціонарний реабілітаційний етап – відповідає перебуванню пацієнта у спеціалізованих реабілітаційних відділеннях (центрах кардіореабілітації або медичної реабілітації, кардіологічних відділеннях санаторію).
Амбулаторний етап – здійснюється в поліклініці, лікувально-фізкультурному диспансері, а надалі – самим пацієнтом у домашніх умовах за програмою та під наглядом кардіолога, дільничного терапевта або реабілітолога.

Стаціонарний та стаціонарний реабілітаційний етапи

Протягом тривалого часу дотримання ліжкового режиму вважалося необхідною умовою лікування гострого ІМ. Пацієнтові призначали суворий ліжковий режим щонайменше на 20 днів. Надалі, за наявності позитивної динаміки та за відсутності таких симптомів, як слабкість, запаморочення чи біль у ділянці серця, дозволялося спочатку сідати, спираючись на подушки, потім звисати ноги з ліжка, а ще через кілька днів – вставати та пересуватися кімнатою протягом не більш ніж 3‑5 хв.

Негативні наслідки такого режиму були очевидними: зменшувалася маса скелетних м’язів, розвивався парез шлунково-кишкового тракту, погіршувалася вентиляція легень аж до виникнення ателектазів, створювалися сприятливі умови для розвитку венозного тромбозу із подальшою тромбоемболією легеневої артерії, а також відбувалася декальцинація кісток. Суворий ліжковий режим мав також виразний негативний вплив на психоемоційний стан пацієнтів. Проте це розглядалося як вимушена плата за створення оптимальних умов для відновлення ураженого міокарда.

Нині відомо, що тривала гіподинамія несприятливо впливає на серцево-судинну систему, тоді як більш рання активізація за умови дотримання необхідних застережень дає змогу знизити частоту окремих ускладнень, насамперед тромбоемболічних, і значно прискорити повернення пацієнтів до активного життя без негативного впливу на найближчий та віддалений прогноз після ІМ. Навіть три години щоденного перебування у вертикальному положенні суттєво знижують виразність наслідків тривалого ліжкового режиму [11].

Поступово терміни початку активізації пацієнтів після перенесеного ІМ та, відповідно, тривалість госпіталізації скорочувалися. Наразі вважається, що практично всім пацієнтам уже з першого дня захворювання мають бути дозволені повороти на бік, рухи кінцівками та перебування в положенні з піднятим головним кінцем ліжка, тривалість якого визначається самопочуттям пацієнта.

За відсутності серцевої недостатності та інших ускладнень протягом перших 2‑3 днів пацієнт має більшу частину часу перебувати в ліжку, але 1‑2 рази на день може сідати на стілець на 15‑30 хв. Для дефекації використовують судно. Застосування приліжкового стільця-туалета допускається у всіх гемодинамічно стабільних пацієнтів зі стабільним серцевим ритмом, починаючи з першого дня захворювання.

Ліжко має бути обладнане підніжкою, в яку пацієнтові рекомендовано впиратися обома ногами по 10 разів щогодини протягом дня для профілактики венозного застою та тромбоемболічних ускладнень, а також для підтримання м’язового тонусу нижніх кінцівок.

У разі відсутності ангінозного болю, тяжких порушень кровообігу та серцевого ритму, а також тяжких позасерцевих ускладнень пацієнт за допомогою медичного персоналу може сідати на ліжку з опущеними ногами, вмиватися, чистити зуби, їсти та голитися у зручному для нього положенні сидячи або лежачи. У перші дні під час виконання цих процедур необхідні постійна присутність медичної сестри та нагляд лікарем. Погана переносимість будь-якого режиму активності є підставою для його тимчасового скасування терміном на 2‑3 дні [12].

Пацієнтам із неускладненим перебігом ІМ або легкими ускладненнями вже на 2‑3-й день може бути дозволена дефекація у прилеглому до палати туалеті (на відстані кількох метрів від ліжка), куди за потреби його доставляють на візку.

Комплекс лікувальних вправ слід призначати із 2‑3-ї доби захворювання. До 3‑4-го дня пацієнти з неускладненим ІМ мають сидіти на стільці по 30‑60 хв двічі на день. У цей період їм вимірюють АТ для виявлення можливої постуральної гіпотензії, яка може проявитися після початку ходьби.

За відсутності ускладнень вставати та пересуватися палатою дозволяється між 3-м і 5-м днями. Спочатку пацієнтові дозволяють відвідувати туалет, якщо він розташований поруч із палатою. Надалі тривалість ходьби поступово збільшують, призначаючи кількаразові прогулянки коридором у супроводі помічника на відстань від 100 до 600 кроків (33‑100 м). До 5‑6-го дня при неускладненому перебігу ІМ дистанція прогулянок коридором збільшується до 200 м тричі на день, а також дозволяється самостійне миття голови. У разі відсутності ускладнень на цьому етапі пацієнт не потребує перебування у ліжку понад 12 год на добу [13].

Наведені початкові етапи фізичної реабілітації можуть бути повністю або частково реалізовані у зазначені терміни у більшості осіб із нетяжким перебігом ІМ. Такі заходи, як приймання їжі та користування туалетом у положенні сидячи, а також використання приліжкового стільця-туалета за допомогою медичної сестри, слід дозволяти із перших днів і пацієнтам із тяжчим перебігом захворювання за умови відсутності небезпечних ускладнень та несприятливих симптомів. У разі поганої переносимості режиму його необхідно скасувати на 2‑3 дні.

Основні труднощі виникають на більш пізніх етапах стаціонарної реабілітації, коли частина пацієнтів без належного контролю самостійно збільшує інтенсивність і тривалість ходьби та інших фізичних навантажень. Особливо небезпечними в цьому плані є перші дні після переведення з відділення реанімації та інтенсивної терапії або блоку постійного спостереження [14].

Перед випискою необхідно провести тест із фізичним навантаженням. У неускладнених випадках його можна виконувати вже із 7-го дня після ІМ, але в більшості хворих навантажувальну пробу проводять не раніше 10‑20-ї доби від початку захворювання. За допомогою такого тестування вдається виявити пацієнтів групи високого ризику, тобто тих, у кого під час навантаження або відразу після нього виникає напад стенокардії, з’являються зміни сегмента ST, артеріальна гіпотензія чи шлуночкова екстрасистолія високих градацій. Такі хворі потребують особливої уваги. Крім того, з огляду на несприятливий прогноз за умови лише медикаментозного лікування та фізичної реабілітації, у них слід розглядати доцільність проведення коронарографії з подальшою хірургічною корекцією коронарної недостатності.

Перед випискою пацієнт має отримати чітку інформацію щодо таких питань:

Хто здійснюватиме його подальше медичне спостереження після виписки зі стаціонару?
Чи матиме він можливість пройти програму кардіореабілітації в амбулаторному реабілітаційному центрі або іншому відповідному закладі охорони здоров’я?
Які лікарські засоби необхідно приймати після виписки?
Який рівень фізичної активності є допустимим у повсякденному житті та яких навантажень слід уникати?
Які фізичні тренування під самоконтролем рекомендовані?
Чи зможе він у подальшому повернутися до трудової діяльності?

Відповіді на ці та інші важливі запитання мають бути відображені у виписному епікризі та надані пацієнтові в доступній формі

Зазвичай велоергометрія у ранньому післяінфарктному періоді протипоказана при рецидивному перебігу ІМ, гострій аневризмі серця, епізодах тромбоемболії, тяжкій серцевій недостатності, неконтрольованій артеріальній гіпертензії, серйозних порушеннях ритму та провідності серця, а також при деяких інших патологічних станах [15].

Проведення тесту із фізичним навантаженням також дає змогу розробити індивідуальну програму фізичних тренувань, яка може бути інтенсивнішою у пацієнтів без ускладнень і з доброю переносимістю навантажень.

Показниками адекватної реакції на фізичне навантаження на стаціонарному етапі реабілітації після ІМ є зростання ЧСС на піку навантаження або в перші 2‑3 хв після його припинення не більш ніж на 20 уд./хв, підвищення частоти дихальних рухів не більш ніж на 6‑9/хв (допускається короткочасна задишка за відсутності інших несприятливих симптомів, яка самостійно зникає протягом 2‑3 хв), систолічного АТ на 20‑40 мм рт. ст. та діастолічного – на 10‑12 мм рт. ст. При цьому систолічний АТ не має перевищувати 180 мм рт. ст., а діастолічний – 100‑105 мм рт. ст. Допускається також зниження ЧСС не більш ніж на 10 уд./хв або зниження АТ не більш ніж на 10 мм рт. ст. [16].

Відсутність змін пульсу та АТ внаслідок незначної інтенсивності фізичного навантаження нерідко спостерігається під час виконання дихальних вправ і найлегших комплексів вправ для кінцівок. Підвищення або зниження показників пульсу, АТ чи частоти дихання, що виходять за межі адекватної реакції, завжди свідчать про надмірне навантаження. У таких випадках необхідно виключити окремі вправи, зменшити кількість вправ відповідного типу або збільшити інтервали між ними. За потреби пацієнта повертають до попереднього етапу активізації [17].

Всі зміни функціональних показників у межах адекватної реакції мають повертатися до вихідного рівня протягом 2‑3 хв (максимум – 5 хв) після завершення навантаження.

У міру поліпшення стану пацієнта для забезпечення ефективнішої реабілітації та повернення до активного життя через 3‑4 тижні після перенесеного ІМ слід заохочувати його до виконання повсякденних домашніх обов’язків, якщо рівень навантаження не перевищує 40‑50% від порогового (здатного викликати ішемію). При цьому ЧСС на піку навантаження має досягати 110‑120 уд./хв, що сприятиме відновленню фізичної форми та поверненню пацієнта до активного способу життя [18].

Амбулаторний етап

Основою фізичної реабілітації на амбулаторному етапі є систематичні фізичні тренування. Існують різні методи тренувань, безпека та ефективність яких доведені:

1. Контрольовані (проводяться в умовах закладу охорони здоров’я): групові та індивідуальні.

2. Неконтрольовані або частково контрольовані (виконуються у домашніх умовах за індивідуальною програмою).

Основними цілями тривалих тренувань є:

відновлення функції серцево-судинної системи шляхом активації механізмів кардіальної та екстракардіальної компенсації;
підвищення толерантності до фізичних навантажень;
вторинна профілактика ІХС;
відновлення працездатності та повернення до професійної діяльності;
можливість зменшення обсягу медикаментозної терапії в окремих пацієнтів;
поліпшення якості життя.

До занять можуть залучатися пацієнти обох статей різного віку, хоча в певних випадках доцільним є формування окремих груп для осіб віком понад 60 років. При відборі пацієнтів враховують їхню мотивацію до участі в реабілітаційній програмі, а також функціональні можливості організму.

Насамперед до тренувальних груп слід залучати осіб працездатного віку із гіпокінезією як фактором ризику, які належать до II або III функціонального класу (ФК). Пацієнти I ФК зазвичай не потребують суворо контрольованих тренувань і можуть займатися у групах здоров’я за місцем проживання або самостійно. Пацієнтам IV ФК групові тренування протипоказані; для них розробляють індивідуальні програми занять низької інтенсивності.

При формуванні тренувальних груп доцільно також виділяти групи із різним рівнем функціональних можливостей: до «слабкої» включають пацієнтів III ФК, а до «сильної» – II ФК [19].

Необхідно пам’ятати, що тривалі групові фізичні тренування протипоказані при:

аневризмі лівого шлуночка з неорганізованим або рухомим тромбом;
аневризмі аорти;
стенокардії IV ФК і нестабільній стенокардії;
тяжких порушеннях серцевого ритму та провідності;
СН IIБ стадії та вище;
супутніх захворюваннях, які перешкоджають проведенню тренувань (поліартритах із порушенням функції суглобів, дискогенних радикулітах, дефектах та ампутаціях кінцівок).

Тренування проводять у спортивному залі або на відкритому повітрі тричі на тиждень по 30‑60 хв. Оптимальна кількість пацієнтів у групі становить 12‑15 осіб. Курс тренувань поділяють на два періоди: підготовчий та основний. Останній, своєю чергою, складається із трьох етапів, що дає змогу забезпечити поступовий перехід від легших фізичних навантажень до інтенсивніших та запобігти перетренуванню [20, 21].

Інтенсивність навантаження визначають на підставі рівня ЧСС під час тренування. При цьому метою є досягнення ЧСС, що становить близько 65% від порогового значення. У деяких випадках ЧСС у спокої настільки висока, що величина, яка відповідає 65% від максимальної ЧСС, виявляється близькою до вихідного показника. У таких ситуаціях розраховують 40‑50% від різниці між максимальною ЧСС і ЧСС у спокої, після чого отримане значення додають до ЧСС у спокої.

Таким чином визначають цільову ЧСС:

Цільова ЧСС = (ЧСС_макс – ЧСС_спокою) × 0,5 + ЧСС_спокою

Тренування м’язів верхніх кінцівок, особливо із застосуванням ізометричних навантажень, зазвичай не рекомендують, оскільки вони спричиняють непропорційне підвищення АТ порівняно зі зростанням ЧСС. Окрім того, динамічні навантаження є ефективнішими за ізометричні, оскільки забезпечують виразніше підвищення функціональних можливостей серця та фізичної працездатності у відповідь як на динамічне, так і на ізометричне навантаження [22].

Перевагу надають динамічним навантаженням на нижні кінцівки – прогулянкам, дозованій ходьбі, заняттям йогою та їзді на велосипеді. Починаючи із 4-го тижня для тренувань також може використовуватися тредміл. В умовах кардіологічного санаторію частіше застосовують ходьбу пересіченою місцевістю. Найбільш фізіологічними вважаються тренувальні навантаження у вигляді ходьби із кутом нахилу від 0 до 4°, оскільки саме в цьому діапазоні спостерігається високий рівень узгодженості функцій серцево-судинної системи та скелетної мускулатури. При більшому куті нахилу така узгодженість порушується, що супроводжується надмірним приростом ЧСС [23].

За потреби тренування м’язів верхніх кінцівок і плечового пояса можуть використовуватися легкі гантелі під час ходьби, занять йогою та інших видів фізичної активності. Силові тренування верхніх і нижніх кінцівок можуть бути рекомендовані окремим пацієнтам, професійна діяльність яких пов’язана зі значним навантаженням на кінцівки, однак їх зазвичай призначають у більш віддалені терміни реабілітації.

У процесі тренувань необхідно контролювати ЧСС та загальний стан пацієнтів. Окрім клінічного спостереження, періодично застосовують інструментальні методи дослідження, зокрема електрокардіографію (ЕКГ), добове моніторування ЕКГ та ехокардіографію. Під час добового моніторування ЕКГ особливу увагу приділяють виявленню епізодів ішемії, зокрема безбольової. Ехокардіографія дає змогу оцінити скоротливу функцію міокарда, динаміку серцевого викиду, геометрію серця, наявність тромбів у порожнині лівого шлуночка, а також тиск у легеневій артерії [24].

Безперечно, фізична реабілітація не замінює фармакотерапію, а є її важливим доповненням. Тому всі пацієнти мають отримувати ретельно підібране медикаментозне лікування. Особам з ознаками ішемії за потреби можуть додатково призначатися антиангінальні препарати, зокрема нітрати короткої дії, для застосування перед тренуваннями. Цільова ЧСС під час фізичного навантаження у таких пацієнтів не має перевищувати рівень, що на 10 уд./хв нижчий за порогову ЧСС. Окрім того, для цієї категорії хворих рекомендований розширений моніторинг під час тренувань, зокрема ЕКГ-моніторування, що особливо важливо на початкових етапах реабілітації [25, 26].

Виконання фізичних навантажень не є повністю безпечним і пов’язане з певним ризиком. У пацієнтів, які отримують оптимальну терапію, він насамперед зумовлений перевищенням рівня навантаження, визначеного за результатами навантажувальних тестів. Безпека тренувань також залежить від правильного відбору пацієнтів, індивідуалізації програми реабілітації та належного контролю під час виконання фізичних вправ. Перед кожним тренуванням необхідно оцінити й за можливості скоригувати стани, пов’язані з підвищеним ризиком. Якщо це неможливо, доцільність проведення тренувань слід ретельно обговорити та, у разі прийняття позитивного рішення, забезпечити вищий рівень моніторингу й контролю [27].

Припинення занять уже через кілька тижнів може призвести до втрати досягнутого тренувального ефекту. Найкращим способом його збереження є продовження тренувань у домашніх умовах за індивідуально розробленою програмою, що може включати заняття на велотренажері та комплекси вправ на свіжому повітрі. При цьому рекомендовано заздалегідь визначити безпечний рівень навантаження, за якого ЧСС становить близько 50% від максимальної [28].

Пацієнтам I ФК доступні біг, ходьба у швидкому темпі, підіймання сходами до 5‑6-го поверху та піднімання вантажів масою до 15‑16 кг. Фізична активність у повсякденному житті практично не обмежується. З певною обережністю допускаються також короткочасне пиляння, миття вертикальних поверхонь та прання.

У пацієнтів II ФК біг має бути нетривалим та неінтенсивним. Допускається ходьба в будь-якому темпі, зокрема швидкому. Підіймання сходами обмежується 4‑5-м поверхом, а маса вантажів, що піднімаються, – 8‑10 кг, бажано із рівномірним розподілом навантаження на обидві руки. Побутова активність у таких пацієнтів дещо обмежена. Не рекомендовані роботи із використанням дриля, миття вертикальних поверхонь та прання у незручному положенні.

Для пацієнтів III ФК ходьба допускається в індивідуально переносимому режимі, підіймання сходами обмежується 2‑3 поверхами, а маса вантажів, що піднімаються, не має перевищувати 3 кг. Можливості виконання домашніх робіт суттєво обмежені: дозволяються лише миття посуду та витирання пилу [29].

Допустимі види та обсяг рухової активності для пацієнтів з ІХС різних ФК наведені в таблиці.

Таблиця. Допустимі види та обсяг рухової активності для пацієнтів з ІХС різних ФК
Вид активності	Функціональний клас
Вид активності	І	ІІ	ІІІ	ІV
Циклічні рухи
Біг	++	+	–	–
Ходьба • швидка (130 кроків/хв) • середня (100‑120 кроків/хв) • повільна (˂80‑90 кроків/хв)	+++ +++ +++	++ +++ +++	– ++ +++	– – +
Підіймання сходами (кількість поверхів)	5 і більше	До 5	2‑3	–
Підняття вантажів (кг)	15‑16	8‑10	3	–
Побутові навантаження
Пиляння дров	+	–	–	–
Робота ручним дрилем • зручна поза • незручна поза	++ ++	+ –	– –	– –
Робота із пилососом	++	+	–	–
Миття вертикальних поверхонь • зручна поза • незручна поза	++ +	+ –	– –	– –
Витирання пилу	+++	+++	++	+
Миття посуду	+++	+++	++	+
Прання • зручна поза • незручна поза	++ +	+ –	– –	– –
Примітки: (+) – активність дозволяється, кількість плюсів умовно відображає допустимий обсяг або інтенсивність виконання навантаження; (–) – активність не дозволяється.

Невід’ємним напрямом відновлення осіб після ІМ є психологічна реабілітація. У цієї категорії пацієнтів у багатьох випадках розвиваються тривожні та депресивні розлади, які не лише суттєво знижують якість життя та прихильність до лікування, а й негативно впливають на прогноз захворювання. Пацієнтам із тривожними, депресивними або іншими психоемоційними порушеннями (розладами особистості, іпохондричними проявами, афективними розладами тощо) під час проходження кардіореабілітації рекомендовані консультації психолога або психотерапевта та проведення відповідних психотерапевтичних заходів [30].

Основним завданням психологічної реабілітації є закріплення та підтримання досягнутого ефекту. Необхідно продовжувати контакти із пацієнтом, підтримуючи його мотивацію до одужання та дотримання рекомендацій. При цьому психотерапевтичні втручання можуть поєднуватися із медикаментозним лікуванням тривожно-депресивних розладів. Сімейна психотерапія дає змогу активніше залучати до реабілітаційного процесу рідних і близьких пацієнта та формувати сприятливе підтримувальне оточення.

Важливим компонентом реабілітації є також опрацювання питань взаємодії пацієнта, який переніс ІМ, із соціальними службами. Це сприяє його соціальній адаптації, а також допомагає розв’язувати проблеми працевлаштування, пов’язані з тимчасовою, частковою або повною втратою працездатності.

Висновки

Фізична реабілітація, яка є основним компонентом кардіологічної реабілітації, включає комплекс заходів, що проводяться під медичним контролем і спрямовані на допомогу пацієнтам, які перенесли ІМ, у досягненні максимально можливого рівня фізичної активності та функціональної незалежності. Крім того, ці заходи сприяють зниженню ризику повторних серцево-судинних подій і сповільненню погіршення функціонального стану серця.

Фізична реабілітація відіграє важливу роль не лише у відновленні фізичної працездатності та самостійності пацієнтів, а й у поліпшенні їхнього психоемоційного стану. Це допомагає людині повернутися до активного способу життя, її соціальній адаптації та підвищенню якості життя.

Література

Buckley J. Standards and core components for cardiovascular disease prevention and rehabilitation / J. Buckley, P. Doherty, G. Furze // BACPR Standards & Core Components, 2017.
Piepoli M.F. Secondary prevention in the clinical management of patients with cardiovascular diseases / M.F. Piepoli, U. Corra, S. Adamopoulos // Eur J Prev Cardiol. – 2014. – Vol. 21. – P. 81.
Sandesara P.B. Cardiac rehabilitation and risk reduction: time to «rebrand and reinvigorate» / P.B. Sandesara, C.T. Lambert, N.F. Gordon // J Am Coll Cardiol. – 2015. – Vol. 65. – P. 95.
Witt B.J. Cardiac rehabilitation after myocardial infarction: a review to understand barriers to participation and potential solutions / B.J. Witt, R.J. Thomas, V.L. Roger// Eura Medicophys. – 2005. – Vol. 41 (1). – Р. 27‑34.
Babu A.S. Advocacy for outpatient cardiac rehabilitation globally / A.S. Babu, F. Lopez-Jimenez, R.J. Thomas // BMC Health Serv Res. – 2016. – Vol. 16. – Р. 471.
Mampuya W.M. Cardiac rehabilitation past, present and future: an overview / W.M. Mampuya // Cardiovasc Diagn Ther. – 2012. – Vol. 2 (1). – Р. 38‑49.
Brochu M. Coronary risk profiles in men with coronary artery disease: effects of body compoF sition, fat distribution, age and fitness / M. Brochu, E.T. Poehlman, P. Savage, S. Ross, P.A. Ades // Coron Artery Dis. – 2000. – Vol. 11. – P. 137‑144.
Wannamethee S.G. Physical activity and mortality in older men with diagnosed coronary heart disease / S.G. Wannamethee, A.G. Shaper, M. Walker // Circulation. – 2000. – Vol. 102. – Р. 1358‑1363.
Maroto M. Cardiac Rehabilitation in Patients with Myocardial Infarction: a 10-Year Follow Up Study / M. Maroto, R. Artigao, D. Mortales // Rev Esp Cardiol. – 2005. – Vol.58 (10). – Р. 1181‑1187.
Brown T.M. Predictors of cardiac rehabilitation referral in coronary artery disease patients / T.M. Brown, A.F. Hernandez, V. Bittner, C.P. Cannon, G. Ellrodt, L. Liang // American Heart Association Get With The Guidelines Investigators. – 2009. – Vol. 54. – Р. 515‑521.
Braunwald E. Heart disease / E. Braunwald // Saunders company, 1998.
Milani R.V. Effects of cardiac rehabilitation and exercise training programs on depression in patients after major coronary events / R.V. Milani, C.J. Lavie, M.M. Cassidy // Am Heart J. – 1996. – Vol. 132. – Р. 726‑732.
Warburton D.E. Effectiveness of high-intensity interval training for the rehabilitation of patients with coronary artery disease / D.E. Warburton, D.C. McKenzie, M.J. Haykowsky // Am J Cardiol. – 2005. – Vol. 95. – P. 4.
Maines T.Y. Effects of cardiac rehabilitation and exercise programs on exercise capacity, coronary risk factors, behavior, and quality of life in patients with coronary artery disease / T.Y. Maines, C.J. Lavie, R.V. Milani // South Med J. – 1997. – Vol. 90. – P. 9.
Anderson L. Exercise-based cardiac rehabilitation for coronary heart disease / L. Anderson, N. Oldridge, D.R. Thompson // J Am Coll Cardiol. – 2016. – Vol.67. – Р. 1‑12.
Price K.J. A review of guidelines for cardiac rehabilitation exercise programmes: is there an international consensus? / K.J. Price, B.A. Gordon, S.R. Bird // Eur J Prev Cardiol. – 2016. – Vol. 23. – Р. 1715‑1733.
Wannamethee S.G. Physical activity and mortality in older men with diagnosed coronary heart disease / S.G. Wannamethee, A.G. Shaper, M. Walker // Circulation – 2000. – Vol. 102. – P. 63.
Levin L.A. Cardiac rehabilitation – a cost analysis / L.A. Levin, J. Perk, B. Hedbдck // J Intern Med. – 1991. – Vol. 230. – P. 34.
Pesah E. A review of cardiac rehabilitation delivery around the world / E. Pesah, M. Supervia, K. Turk-Adawi// Prog Cardiovasc Dis. – 2017. – Vol. 60. – Р. 267‑280.
Lavie C.J. Cardiac rehabilitation and exercise training in secondary coronary heart disease prevention / C.J. Lavie, R.V. Milani // Prog Cardiovasc Dis. – 2011. – Vol. 53. – P. 403.
Taylor R.S. Exercise-based rehabilitation for patients with coronary heart disease: systematic review and meta-analysis of randomized controlled trials / R.S. Taylor, A. Brown, S. Ebrahim // Am J Med. – 2004. – Vol. 116. – P. 92.
Clark A.M. Meta-analysis: secondary prevention programs for patients with coronary artery disease / A.M. Clark, L. Hartling, B. Vandermeer // Ann Intern Med. – 2005. – Vol. 143. – P. 72.
Long L. Exercise-based cardiac rehabilitation for adults with heart failure / L. Long, I.R. Mordi, C. Bridges // Cochrane Database Syst Rev. – 2019. – Vol. 1. – CD003331.
Myocardial Infarction: cardiac rehabilitation and prevention of further cardiovascular disease. – 2013. – https://www.nice.org.uk/guidance/cg172/resources/myocardial-infarction-
cardiacrehabilitation-and-prevention-of-further-cardiovascular-disease-pdf35109748874437.
Aldana S.G. Cardiovascular risk reductions associated with aggressive lifestyle modification and cardiac rehabilitation / S.G. Aldana, W.R. Whitmer, R. Greenlaw // Heart Lung. – 2003. – Vol. 32. – Р. 374‑382.
Hammill B.G. Relationship between cardiac rehabilitation and long-term risks of death and myocardial infarction among elderly Medicare beneficiaries / B.G. Hammill, L.H. Curtis, K.A. Schulman // Circulation. – 2010. – Vol.121. – P. 70.
Thomas R.J. AACVPR/ACC/AHA 2007 performance measures on cardiac rehabilitation for referral to and delivery of cardiac rehabilitation/ secondary prevention services/ R.J. Thomas, M. King, K. Lui // J Cardiopulm Rehabil Prev. – 2007. – Vol. 27. – P. 90.
Artinian N.T. Interventions to promote physical activity and dietary lifestyle changes for cardiovascular risk factor reduction in adults: a scientific statement from the American Heart Association / N.T. Artinian, G.F. Fletcher, D. Mozaffarian // Circulation. – 2010. – Vol. 122. – P. 41.
Sattelmair J. Dose response between physical activity and risk of coronary heart disease: a meta- analysis / J. Sattelmair, J. Pertman, E.L. Ding // Circulation. – 2011. – Vol. 124. – P. 95.
Cardiovascular disease prevention and rehabilitation // 2012. – http://www.bacpr.com/resources/46C_BACPR_Standards_and_ Core_Components_2012.pdf.

Тематичний номер «Кардіологія. Ревматологія. Кардіохірургія» № 3 (106) 2026 р.

Кардіологія та кардіохірургія Ішемічна хвороба серця