17 березня, 2026

Аспекти реабілітації після інсульту для оптимального функціонального відновлення пацієнтів

Інсульт є раптовим життєзагрозливим станом із серйозними довготривалими наслідками та однією із провідних причин інвалідизації дорослого населення. Понад половини осіб після інсульту мають фізичні порушення, що потребують реабілітації, а приблизно у 40% зберігаються стійкі когнітивні розлади, зокрема порушення мислення й пам’яті. У 2025 р. були розроблені Канадські рекомендації щодо найкращої допомоги при інсульті (CSBPR), присвячені реабілітації, відновленню та соціальній інтеграції пацієнта. Документ складається із трьох частин і покликаний допомагати повертати тих, хто переніс інсульт, до повсякденних і соціальних ролей, незалежності й активної участі в житті спільноти. Після завершення гострої фази інсульту своєчасний доступ до реабілітаційної допомоги є критично важливим для оптимізації результатів, а ефективна реабілітація передбачає відновлення навичок, необхідних для повноцінного життя, з обов’язковим залученням пацієнта та його родини до планування і визначення цілей. Пропонуємо до вашої уваги огляд ключових положень перших двох частин настанови, що охоплюють підготовку до реабілітації та безперервний скринінг, ведення пацієнтів із різними післяінсультними ускладненнями, освітню і підтримувальну допомогу, терапевтичні стратегії.

Вхід в особистий кабінет Вхід

Реєстрація

Зареєструйтеся сьогодні — відкрийте нові можливості!

Раннє оцінювання стану та реабілітація після інсульту

Усі пацієнти після гострого інсульту потребують раннього оцінювання реабілітаційних потреб, бажано протягом перших 48 год, щоб сформувати індивідуальний план відновлення рухливості, самостійності та якості життя, з урахуванням ризику ускладнень. Хворі з тяжкою інвалідизацією потребують стаціонарної мультидисциплінарної реабілітації, тоді як особи із легкими порушеннями можуть проходити амбулаторну чи громадську терапію. Оцінювання включає визначення фізичного, психічного й когнітивного стану пацієнта, безпеку, готовність до навчання, а стандартизовані інструменти адаптують до мовленнєвих, зорових чи слухових обмежень (Bakas et al., 2022).

Стаціонарна реабілітація у спеціалізованих інсультних відділеннях зменшує ймовірність ускладнень, смерті й інвалідизації та пришвидшує повернення пацієнтів додому. Реабілітація має бути індивідуальною, достатньо інтенсивною, з акцентом на перенесення навичок у повсякденне життя, регулярним переглядом плану та обговоренням членами міждисциплінарної команди переходів між етапами допомоги. Оптимальна мобілізація починається приблизно через 24 год після інсульту, а розширений обсяг реабілітаційних втручань в умовах стаціонару поліпшує функцію кінцівок (MacDonald et al., 2024).

Після виписки реабілітація продовжується амбулаторно, вдома або у громаді, що поліпшує активність, настрій і знижує ризик ускладнень. Особи із тяжкою залишковою інвалідизацією можуть потребувати тривалого або комплексного догляду, при цьому продовження терапії асоційоване із підвищенням незалежності та якості життя. Віртуальна реабілітація є ефективною альтернативою або доповненням до очних занять, поліпшує рухові функції, баланс, мобільність, мовлення і задоволеність пацієнтів (Crocker et al., 2013; Hao et al., 2023).

Підтримка пацієнтів, родин і доглядальників включає психосоціальні заходи, освітні активності, навчання практичним навичкам та надання інформації про додаткові ресурси. Регулярно оцінюється можливість долати стрес, депресію, фізичні чи психологічні проблеми; забезпечуються самоконтроль і освітні програми для поліпшення якості життя, самомотивації та зменшення навантаження на родину (опікунів) (Pucciarelli et al., 2021).

Ускладнення інсульту та стратегії відновлення

Центральний біль

Центральний постінсультний біль (ЦПБ) є формою нейропатичного больового синдрому, що виникає внаслідок ураження структур центральної нервової системи, залучених до обробки сенсорної інформації, зокрема таламуса, стовбура мозку або кортикальних зон. Клінічно цей стан характеризується стійким, часто інтенсивним болем, який пацієнти описують як пекучий, колючий або ниючий. Типовими ознаками є алодинія та гіпералгезія, коли біль виникає у відповідь на зазвичай небольові стимули або є непропорційно посиленим після мінімального подразнення. Больовий синдром може розвиватися не одразу, а через тижні або місяці після інсульту, і зазвичай локалізується на боці тіла, контралатеральному до вогнища ураження. За наявними даними, частота розвитку ЦПБ коливається в межах 1‑12%, що, ймовірно, зумовлено як різною локалізацією інсультів, так і складністю діагностики цього стану (Klit et al., 2009).

ЦПБ належить до важких для лікування больових синдромів і потребує індивідуалізованого, міждисциплінарного підходу із залученням фахівців з неврології та психічного здоров’я. Усім пацієнтам після інсульту доцільно проводити цілеспрямоване опитування та клінічне оцінювання щодо наявності центрального болю, а встановлення діагнозу має ґрунтуватися на загальноприйнятих діагностичних критеріях після виключення інших можливих причин больового синдрому, зокрема м’язово-скелетного болю, спастичності або периферичної нейропатії.

Фармакотерапія є основою лікування ЦПБ, при цьому рекомендовано починати із низьких доз препаратів центральної дії з поступовою титрацією залежно від ефективності та переносимості. Лікуванням першої лінії вважаються протисудомні засоби із групи габапентиноїдів, зокрема габапентин та прегабалін, ефективність яких за нейропатичного болю центрального походження підтверджено даними високої якості (Kim et al., 2011). Ці препарати впливають на кальцієві канали нейронів і зменшують патологічну нейрональну збудливість, що лежить в основі больового синдрому. Важливими аспектами їх застосування є поступове підвищення дози, моніторинг побічних ефектів (як-от сонливість, запаморочення, периферичні набряки) та оцінювання впливу на функціональний стан і якість життя пацієнта.

Альтернативними або додатковими фармакологічними стратегіями є використання антидепресантів, насамперед трициклічних, як-от амітриптилін, а також селективних інгібіторів зворотного захоплення серотоніну й норадреналіну, серед яких особливу увагу приділяють дулоксетину. Ці препарати чинять анальгетичний ефект завдяки модуляції низхідних антиноцицептивних шляхів і можуть бути особливо корисними для пацієнтів із поєднанням хронічного болю та симптомів депресії або тривожності (Mahesh et al., 2023). Селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну застосовуються рідше, але також можуть розглядатися в окремих клінічних ситуаціях. Певні дані свідчать про ефективність ламотриджину, який може використовуватися у випадках резистентного нейропатичного болю центрального походження (Vestergaard et al., 2001).

З огляду на хронічний характер ЦПБ та його значний вплив на функціональну незалежність і психоемоційний стан, лікування має поєднувати:

фармакологічні втручання;
психоосвітні програми;
когнітивно-поведінкові стратегії;
підтримання психічного здоров’я.

Такий комплексний підхід дозволяє не лише зменшити інтенсивність болю, але й поліпшити адаптацію пацієнта до тривалих наслідків інсульту та підвищити якість життя.

Біль у плечі та комплексний регіонарний больовий синдром

Біль у плечі після інсульту спостерігається у 22‑47% пацієнтів, зазвичай протягом двох тижнів – двох місяців, обмежує реабілітацію та погіршує якість життя. Причини включають підвивих, спастичність і травми м’яких тканин. Лікування потребує мультидисциплінарного підходу, що включає фізіотерапію, вправи на рухливість, стабілізацію плечового суглоба та тейпування (Anwer, Alghadir, 2020; Deng et al., 2021).

Фармакотерапія залежить від механізму болю. При запаленні або травмах застосовують нестероїдні протизапальні препарати (перорально або місцево), субакроміальні ін’єкції кортикостероїдів для зменшення запалення суглоба та присуглобових структур. При спастичності для зменшення болю та поліпшення функції ефективні ін’єкії ботулотоксину (Tan, Jia, 2021; Singh, Fitzgerald, 2010). Додатково можуть використовуватися функціональна електростимуляція, транскутанна електронейростимуляція, акупунктура та ортези (при м’язовій слабкості верхньої кінцівки для запобігання підвивихам) (Qiu et al., 2019).

Біль у плечі може супроводжуватися набряком кисті та комплексним регіонарним больовим синдромом. Ведення пацієнта включає раннє оцінювання фахівцем і фармакологічне лікування: короткий курс пероральних кортикостероїдів (30‑50 мг/добу протягом 3‑5 днів із поступовим зниженням дози упродовж 2‑3 тижнів) для зменшення болю та набряку, а також додатково акупунктуру чи ударно-хвильову терапію (Liu et al., 2019).

Комплексний менеджмент пацієнта передбачає поєднання медикаментозного лікування, фізіотерапії, застосування ортезів і електростимуляції для зменшення болю, оптимізації функції плеча та запобігання ускладненням.

Обмеження рухливості суглобів та спастичність

Спастичність верхніх кінцівок є частим ускладненням після інсульту і розвивається у 20‑43% пацієнтів протягом першого року, частіше у тих, хто має тяжкі моторні порушення. Вона обмежує довільні рухи, спричиняє патологічні положення кінцівок, контрактури, шкірні ускладнення та біль, що знижує здатність до виконання повсякденних дій, погіршує якість життя та збільшує навантаження на доглядачів (Lackritz et al., 2021). За ураження верхніх кінцівок використовуються фізіотерапевтичні методи, такі як розтягування та вправи на рухливість, хоча доказова база щодо їх ефективності обмежена. Основним і дієвим фармакологічним методом є ін’єкційна терапія ботулотоксином типу А, яка значно зменшує м’язовий тонус і біль та поліпшує пасивну функцію (Sun et al., 2019). У поєднанні з ботулотоксином застосовують електростимуляцію, терапію з обмеженням здорової руки, тейпування та динамічні шини. Пероральні антиспастичні препарати, як-от баклофен та тизанідин, можуть використовуватися як додаткові засоби, проте їх застосування обмежене через системні побічні ефекти, включно із сонливістю та втомлюваністю (Nasb et al., 2021; Ertzgaard et al., 2017).

Спастичність нижніх кінцівок зустрічається рідше, переважно в розгинальних м’язах, і спричиняє жорстку (скуту) ходу та труднощі піднімання стопи. Основним методом лікування для поліпшення ходи, що має широку доказову базу, є ін’єкції ботулотоксину типу А, зазвичай у литкові м’язи (Doan et al., 2021). У випадках тяжкої хронічної спастичності, яка не піддається контролю пероральними препаратами, розглядається інтратекальне введення баклофену (Creamer et al., 2018). Також досліджуються менш традиційні методи, такі як ударно-хвильова та вібраційна терапія (Zhang et al., 2023).

Оцінювання спастичності є обов’язковою частиною неврологічного обстеження та має проводитися регулярно на всіх етапах відновлення для своєчасного виявлення і контролю ускладнень. Для верхніх кінцівок у разі спастичності зап’ястя можливе використання позиційних ортезів, тоді як рутинне використання шини лише за спастичності не рекомендоване. Ін’єкційна терапія ботулотоксином є основним методом у разі фокальної спастичності; продемонстровано її переваги як першої лінія лікування над застосуванням пероральних препаратів. Пероральні антиспастичні засоби можуть використовуватися як ад’юванти, але через побічні ефекти це треба робити з обережністю.

Також додатково можуть використовуватися:

електростимуляція;
терапія з обмеженням здорової руки;
тейпування;
функціональні ортези, що підтримують рухливість;
екстракорпоральна ударно-хвильова терапія;
неінвазивна стимуляція мозку (в разі доступності).

Контроль спастичності має включати регулярне оцінювання стану пацієнта під час стаціонарної реабілітації та на початку й при завершенні амбулаторного відновлення.

За спастичності нижніх кінцівок рекомендовані активні й пасивні вправи на розтягування та мобілізацію суглобів, ін’єкції ботулотоксину для зменшення фокальної спастичності, а при тяжких випадках – інтратекальний баклофен. Додаткові методи, як-от ударно-хвильова та вібраційна терапія, можуть зменшувати спастичність і поліпшувати функцію ходи, особливо на ранніх етапах.

Порушення функції верхньої кінцівки

Порушення функції верхньої кінцівки спостерігається приблизно в 75% пацієнтів у гострій фазі. Цей стан обмежує самостійність та здатність до повсякденних дій, може супроводжуватися болем і довготривалим зниженням функціональності (Lawrence et al., 2001). Для відновлення моторики та сили зазвичай застосовують завдання-орієнтоване тренування, терапію з обмеженням здорової руки, функціональну електростимуляцію, дзеркальну терапію, сенсорну стимуляцію, біофідбек-терапію; підходи з використанням ментальних образів, віртуальної реальності; силові вправи, адаптивне обладнання, функціональні ортези тощо (Khan et al., 2023; Barclay et al., 2020).

Фармакотерапія не є специфічним лікуванням порушень функції верхньої кінцівки, але має важливе допоміжне значення. Вона включає контроль супутньої спастичності, болю та судинних факторів ризику, лікування депресії, тривожності й больового синдрому, а також корекцію застосування седативних засобів чи препаратів, які знижують пильність та увагу, що може підвищувати ефективність реабілітаційних втручань і залученість пацієнта.

Порушення ходи, балансу й мобільності

Порушення ходи, балансу та мобільності після інсульту спостерігаються у 50‑80% пацієнтів і зумовлені м’язовою слабкістю, порушенням координації та чутливості (Cho et al., 2014). Найефективніша реабілітація базується на інтенсивних, повторюваних і функціонально орієнтованих тренуваннях з індивідуальними цілями. Найбільшу доказову підтримку мають завдання-орієнтовані, аеробні та силові вправи, функціональна електростимуляція, тренування на біговій доріжці, ритмічна слухова стимуляція і застосування віртуальної реальності (Saunders et al., 2020; Jaqueline et al., 2021).

Відновлення ходи досягається через повторювані вправи на вставання, швидкість і дистанцію ходи; силові тренування корисні при легких і помірних порушеннях. Роботизовані методи не мають переваг над стандартною терапією. При синдромі «звисаючої стопи» (foot drop) показане індивідуальне ортезування. Баланс поліпшується завдяки вправам на обертання тулуба, тренуванням на нестабільних поверхнях, гімнастиці тай-чи та поєднанню моторних і сенсорних стратегій (Ghayour Najafabadi et al., 2022).

Аеробні тренування після стабілізації стану є обов’язковими, проводяться після оцінювання серцево-судинних ризиків і виконуються впродовж принаймні восьми тижнів, тричі на тиждень, із поступовим підвищенням тривалості (MacKay-Lyons et al., 2020). Фармакотерапія має допоміжну роль і полягає у корекції застосування препаратів, що можуть погіршувати витривалість, рівновагу чи безпеку під час фізичних навантажень.

Дисфагія, харчування і догляд за ротовою порожниною

Дисфагія є частим ускладненням інсульту і в гострій фазі виявляється приблизно у 37‑78% пацієнтів, що зумовлює підвищений ризик аспіраційної пневмонії, мальнутриції, дегідратації та подовження термінів госпіталізації. Своєчасне виявлення порушень ковтання із застосуванням стандартизованих скринінгових інструментів є ключовим етапом профілактики цих ускладнень (Boaden et al., 2021). У разі виявлення патології за результатами скринінгу необхідне залучення фахівців, підготовлених до ведення осіб із дисфагією, для проведення поглибленого клінічного оцінювання та формування індивідуального плану втручань, який охоплює питання безпеки ковтання, харчування та гідратації.

У пацієнтів із підозрою на орофарингеальну дисфагію або недостатній захист дихальних шляхів доцільно застосовувати інструментальні методи оцінювання, зокрема відеофлюороскопічне дослідження або фіброгастродуоденоскопію, що дає змогу уточнити механізми порушення та індивідуалізувати терапевтичну тактику. Основу лікування дисфагії становлять немедикаментозні втручання, зокрема поведінкові та реабілітаційні методи (орофарингеальні вправи, тренування ковтальних маневрів), а також модифікація консистенції їжі та рідин для підвищення безпеки й ефективності приймання їжі. Як додаткові підходи можуть розглядатися методи електростимуляції, зокрема з фарингеальним розташуванням електродів, хоча доказова база щодо їх ефективності наразі обмежена (Bath et al., 2018). Окрему групу становлять експериментальні втручання, як-от неінвазивна стимуляція головного мозку, що можуть використовуватися як ад’ювантна терапія для тренування м’язів, залучених у процесі ковтання, проте ці методи ще не мають широкого регуляторного схвалення.

У випадках тяжкої дисфагії, коли безпечне пероральне харчування неможливе або не забезпечує покриття енергетичних і рідинних потреб, показане раннє призначення ентеральної нутритивної підтримки. Рішення щодо початку зондового харчування рекомендовано ухвалювати якомога раніше, зазвичай у перші 3‑7 діб після госпіталізації, у тісній співпраці з пацієнтом, його родиною та мультидисциплінарною командою (Dennis et al., 2005). При очікуваній тривалій потребі в ентеральному харчуванні (≥4 тижні) перевагу слід надавати перкутанній ендоскопічній гастростомії як методу, що знижує ризик переривання годування та неефективності лікування.

Фармакотерапія у контексті дисфагії після інсульту не включає специфічних засобів прямої дії на ковтальний акт, але відіграє важливу допоміжну роль. Вона передбачає корекцію супутніх станів, що можуть погіршувати ковтання та нутритивний статус, зокрема:

Контроль гастроезофагеального рефлюксу.
Лікування інфекцій.
Оптимізоване застосування медикаментів, які впливають на рівень свідомості або м’язовий тонус.

Особливе значення має нутритивна підтримка додатковими засобами. Так, для пацієнтів, здатних до безпечного перорального приймання їжі, але із недостатнім споживанням калорій і білка або наявною преморбідною мальнутрицією, рекомендоване використання білково-енергетичних добавок та спеціалізованих нутритивних сумішей для підтримки маси тіла, м’язової сили й процесів нейрореабілітації (Schuetz et al., 2019).

Оцінювання харчового статусу та гідратації має проводитися у всіх пацієнтів з інсультом упродовж перших 24‑48 год госпіталізації із використанням валідованих інструментів, а також повторюватися в динаміці під час стаціонарного лікування та після виписки. За виявлення ознак мальнутриції, дегідратації або наявності супутніх станів, що потребують корекції харчування, показане обов’язкове залучення лікаря-дієтолога. Забезпечення адекватних потреб в отриманні поживних речовин і рідини може здійснюватися як пероральним, так і ентеральним шляхом, із дотриманням рекомендацій щодо текстури їжі та консистенції рідин; у разі мальнутриції доцільним є призначення нутритивних добавок.

Догляд за ротовою порожниною є невід’ємним компонентом комплексного ведення пацієнтів після інсульту, особливо за наявності дисфагії. Активні заходи гігієни порожнини рота, зокрема чищення зубів і використання антисептичних ополіскувачів, рекомендовані щонайменше двічі на добу із метою зниження бактеріального навантаження та ризику аспіраційної пневмонії. Пацієнти, їхні родини та доглядальники мають отримувати міждисциплінарне навчання щодо безпечного харчування, профілактики аспірації та належного догляду за ротовою порожниною, а за потреби – скеровуватися до фахівців з орального здоров’я. Важливими клінічними аспектами також є заохочення пацієнтів до самостійного приймання їжі, коли це можливо, та правильне позиціонування під час їди або ентерального харчування для зменшення ймовірності задухи та аспірації.

Афазія

Афазія виникає у 21‑38% осіб після інсульту і пов’язана із гіршими клінічними наслідками, соціальною ізоляцією та депресією (Lazar, Boehme, 2017). Основою ведення хворого є рання інтенсивна та достатньо тривала логопедична терапія, яка достовірно поліпшує комунікативні результати. Обов’язкові скринінг усіх пацієнтів і подальше стандартизоване оцінювання фахівцем. Терапія має індивідуалізований характер і може включати відновлення мовлення, читання й письма, використання невербальних стратегій та допоміжних засобів комунікації, а також навчання родини й медичних працівників принципам підтримуваної, «дружньої до афазії» комунікації (Brady et al., 2016).

Специфічної фармакотерапії афазії не існує, однак медикаментозна корекція депресії, тривожності, порушень сну чи больового синдрому та перегляд застосування препаратів із негативним впливом на когніцію можуть підвищувати залученість пацієнта й ефективність мовленнєвої реабілітації.

Зорові та зорово-перцептивні порушення

Зорові порушення після інсульту спостерігаються більш ніж у половини пацієнтів і включають зниження гостроти зору, диплопію, дефекти полів зору, порушення рухів очей, зорово-просторову неуважність та розлади зорового сприйняття. Вони істотно знижують якість життя й незалежність і асоційовані з підвищеним ризиком депресії та соціальної ізоляції (Rowe, 2017). Обов’язковими є ранній стандартизований скринінг і оцінювання зорових та зорово-перцептивних функцій у процесі реабілітації. Основу втручань становлять компенсаторні стратегії, тренування зорового сканування, адаптація середовища, функціональні завдання та сучасні підходи, зокрема дзеркальна терапія і застосування віртуальної реальності; при синдромі просторового ігнорування можливе використання призматичних окулярів та інших допоміжних методів із варіабельною ефективністю (Hazelton et al., 2022; Longley et al., 2021).

Специфічної фармакотерапії для цих порушень не існує, але оптимізація медикаментозного лікування має підтримувальне значення. Контроль судинних факторів ризику, лікування депресії чи тривожності й корекція застосування седативних засобів або препаратів, які знижують пильність та увагу, можуть опосередковано поліпшувати участь пацієнтів у зоровій реабілітації; за стійких порушень рекомендоване залучення нейроофтальмолога або оптометриста.

Порушення функції сечового міхура та кишківника

Нетримання сечі є поширеним ускладненням після інсульту і спостерігається в 32‑79% пацієнтів у гострій фазі, при цьому приблизно у 25% воно зберігається через шість місяців (Brittain et al., 2000). Ведення хворого ґрунтується на ранньому скринінгу та індивідуальному оцінюванні причин порушень з урахуванням рухових, когнітивних і середовищних факторів. Немедикаментозні підходи, зокрема тренування сечового міхура, вправи для м’язів тазового дна та заплановане сечовипускання, мають помірну ефективність. Фармакотерапія (як-от антихолінергічні препарати й адренергічні агоністи) може зменшувати ургентність і частоту епізодів нетримання та поліпшувати якість життя, але потребує обережного застосування через часті побічні ефекти (Stoniute et al., 2023). Рутинне використання постійних катетерів не рекомендоване; як додаткові методи можна використовувати електростимуляцію та транскутанну електронейростимуляцію (Thomas et al., 2019).

Порушення функції кишківника, зокрема закрепи та нетримання калу, потребують активного скринінгу та індивідуального підходу. Структуровані освітні й поведінкові програми та медсестринські втручання знижують частоту епізодів енкопрезу, а фізіотерапія може зменшувати прояви закрепу (Todd et al., 2024). Фармакологічні засоби застосовують як допоміжну складову комплексної програми з регулярним оцінюванням ефективності та безпеки.

Ризик падінь

Особи після інсульту мають високий ризик падінь (14‑65%), особливо у гострому періоді та зі зростанням мобільності. Основні чинники ризику включають порушення балансу й ходи, зору, когніції, чутливості та м’язової сили (Zhang et al., 2025). Падіння можуть призводити до травм, страху руху, втрати незалежності та гірших реабілітаційних результатів.

Ризик падінь слід регулярно оцінювати для всіх пацієнтів із використанням валідованих інструментів. Особи із підвищеним ризиком потребують комплексного міждисциплінарного обстеження та індивідуального плану профілактики, що поєднує тренування балансу, ходи й сили, гімнастику тай-чи, модифікацію середовища, правильний підбір допоміжних засобів і навчання пацієнтів та доглядачів (Denissen et al., 2019).

Фармакотерапія має допоміжне значення й передбачає регулярний перегляд медикаментів із седативним ефектом, ризиком ортостатичної гіпотензії або когнітивних побічних дій. Після кожного падіння необхідно оцінити травми, проаналізувати обставини та оновити план профілактики.

Висновки

Сучасні дані переконливо свідчать про нагальну потребу в створенні доступних і скоординованих систем реабілітаційної допомоги для осіб, які відновлюються після інсульту, з урахуванням їхніх фізичних, психоемоційних, соціальних і середовищних потреб. Своєчасний доступ до спеціалізованої міждисциплінарної реабілітації є ключовим чинником оптимізації відновлення та зниження тривалої інвалідизації. Забезпечення безперервності допомоги на всіх етапах, зокрема у віддалених і малонаселених регіонах, залишається суттєвим викликом і потребує системних рішень. Віртуальні моделі догляду та технологічно підтримувана реабілітація мають значний потенціал для подолання географічних бар’єрів, підвищення інтенсивності втручань і залучення родин до процесу відновлення за умови врахування цифрової доступності та необхідності очної допомоги. Особливу увагу слід приділяти індивідуалізації реабілітації з урахуванням статевих і гендерних відмінностей, життєвого контексту та довгострокових цілей пацієнтів. З огляду на зростання кількості осіб, які живуть із наслідками інсульту, фокус реабілітації має зміщуватися у бік підтримки довгострокового відновлення, активної участі в житті громади та збереження якості життя протягом усього постінсультного періоду.

Підготувала Олена Коробка

Оригінальний текст документа читайте на сайті www.strokebestpractices.ca

Тематичний номер «Інсульт» №1 2026 р.