27 січня, 2026
UpToDate 6.0 + ESMO: актуальні виклики для онколога та сучасні підходи до лікування
26-28 листопада 2025 р. у Києві відбулася масштабна онкологічна конференція UpToDate 6.0 + ESMO, що об’єднала провідних фахівців галузі. Вона пройшла у Ramada Encore і стала одним із найбільш насичених освітніх заходів року для українських онкологів.
Триденна програма охопила практично весь спектр сучасної онкології. Учасники мали можливість долучитися до сесій, присвячених системному і локальному лікуванню раку грудної залози, гепатопанкреатобіліарній онкології, раку шлунка та стравоходу, колоректальному раку, раку легені, онкоурології, онкогінекології, пухлинам шкіри, кісток і м’яких тканин. Окремі секції були присвячені саркомам, нейроендокринним і гастроінтестинальним стромальним пухлинам, онконейрохірургії, онкогематології та трансплантації кісткового мозку. Значну увагу було приділено радіаційній онкології, якій було відведено три повноцінні сесії, а також паліативній допомозі та підтримувальній терапії в онкології.
Програма конференції включала пленарні засідання, сателітні симпозіуми провідних фармацевтичних компаній, молекулярні зустрічі, постерні сесії та сесію молодих онкологів. Особливістю цьогорічного заходу стала інтеграція настанов Європейського товариства медичної онкології (ESMO) у програму конференції, а також увага до питань біоетики, професійного вигоряння медиків і створення середовища, вільного від харасмента.
Перший день основної програми, 27 листопада, розпочався сесією «Межі і можливості лікаря в охороні здоров’я сьогодні» в залі «Київ Ballroom». Ключовою подією сесії стала доповідь «Лікар і харасмент: голоси анонімного опитування», яку презентувала клінічний онколог відділення трансплантації кісткового мозку ДНП «Національний інститут раку», віцепрезидент ГО «УСКО» (oncoHUB) Ксенія Олегівна Болгаріна.
Проблема неприйнятної поведінки на робочому місці залишається однією з найменш досліджених у вітчизняній медичній галузі. Попри поширеність цього явища, воно тривалий час належить до табуйованих, що унеможливлює системне вивчення його масштабів та розроблення ефективних механізмів протидії. Водночас щоденна практика свідчить про різноманітність проявів харасмента – від небажаних фізичних контактів до психологічного тиску та дискримінації за різними ознаками, зокрема регіональним походженням.
Згідно з поширеним хибним уявленням, харасмент інтерпретують виключно як сексуальне насильство, проте насправді це явище охоплює значно ширший спектр неприйнятної поведінки. Систематичне перекладання відповідальності, позиціонування себе як постійної жертви конфліктів, дискримінація колег за різними характеристиками – усе це елементи токсичного професійного середовища, що потребують належної уваги і реагування.
За своєю природою харасмент є систематичною формою неприйнятної поведінки, яка характеризується динамічністю і повторюваністю. До ключових ознак цього явища належать нав’язливі фізичні дії або вербальні прояви, спрямовані на створення психологічних перешкод для нормальної діяльності особи, її публічне приниження й усунення з професійного середовища.
! Особлива небезпека полягає в комбінаторному характері харасмента, коли одна особа може застосовувати різні форми тиску – психологічний, фізичний та сексуальний – одночасно або почергово.
Класифікація проявів харасмента і результати вітчизняного дослідження
Психологічний харасмент нерідко маскується під робочі процеси і проявляється, зокрема, у схильності нав’язати нездійсненні завдання. Особливо гостро ця проблема відчувається у взаєминах з науковими керівниками, коли підлеглі систематично отримують завдання з нереалістичними термінами виконання. Такий підхід суттєво дезорганізує робочий процес і знижує ефективність професійної діяльності.
Жодні фізичні контакти на робочому місці, окрім рукостискання, не є прийнятними. Ніхто не має права торкатися колег без їхньої згоди незалежно від ієрархічних відносин чи ступеня знайомства. Сексуальний харасмент не обмежується власне насильством або спробами його вчинення – він також включає вульгарну комунікацію, натяки із сексуальним підтекстом та небажані дотики відповідного характеру. Усі ці прояви є неприпустимими в професійному середовищі.
Результати опитування: демографічний профіль респондентів
Серед учасників дослідження 73% становили жінки, що узгоджується зі світовими тенденціями щодо більшої вразливості жіночої частини медичної спільноти до різних форм харасмента; 52% респондентів – лікарі віком до 40 років, що свідчить про готовність молодого покоління розв’язати цю проблему. Загальна кількість опитаних – 969 медичних працівників.
Проведене опитування виявило закономірність: до більшості випадків харасмента спричинились пацієнти (60%). Однак слід враховувати методологічну особливість – респонденти могли обирати кілька варіантів відповіді. Крім того, контакти з пацієнтами є неминучими на відміну від можливості уникати спілкування з певними колегами, що частково пояснює отриманий розподіл. Дослідження засвідчило, що харасмент є багатовекторною проблемою, яка реалізується і по горизонталі (між колегами одного рівня), і по вертикалі (в ієрархічних відносинах).
Результати опитування: наслідки харасмента (n = 969)
Про негативний вплив на психоемоційний стан зазначили 646 лікарів. Зниження професійної ефективності зафіксовано у 568 респондентів. Бажання змінити місце роботи або професію висловили 279 лікарів, з яких 196 реалізували цей намір. За допомогою до керівництва звернулися 308 лікарів, однак лише у 8% випадків було отримано реакцію.
Ці цифри яскраво ілюструють глибину системної проблеми – відсутність дієвих механізмів захисту і наскрізну толерантність до токсичних практик у вертикальних структурах управління. Коли лише кожен дванадцятий випадок звернення отримує будь-яку реакцію, формується стійке переконання у марності пошуку підтримки.
Індивідуальні стратегії та шляхи подолання токсичних моделей взаємодії
Протидія харасменту починається з індивідуального рівня – з усвідомлення реальності проблеми, її впливу та наслідків. Адже ці наслідки не обмежуються професійною сферою: деструктивний психологічний стан поширюється на родинне середовище, руйнуючи особисте життя і стосунки з близькими.
Принципове значення має відмова від участі в токсичних практиках. Особи, які тривалий час працюють у деструктивному середовищі, неминуче засвоюють його патерни поведінки – це механізм виживання та збереження авторитету. Саме тому необхідною є політика нульової толерантності і щодо власних дій, і щодо поведінки оточення. Потурання приниженню або дискримінації колег фактично означає схвалення неприйнятної поведінки.
Зрозуміти динаміку токсичних взаємодій допоможе концепція трикутника Карпмана – патологічної моделі стосунків, де всі три ролі (агресор, жертва, рятівник) є дисфункціональними. Рятівник у цій моделі часто не усвідомлює, що жертва не прагне бути врятованою, а його посередницька позиція насправді підживлює конфлікт. Саме цей трикутник є найкомфортнішим середовищем для харасмента: наявність агресора, жертви і рятівників створює структуру, де кожен учасник отримує певні психологічні вигоди від підтримання конфлікту. Вихід із цієї моделі потребує усвідомленої відмови від будь-якої із пропонованих ролей, що можливо лише за умови зрілої позиції.
Отже, ніхто ззовні не врятує від токсичного середовища. Медичні працівники самі здатні долати конфліктні ситуації, водночас визнавши, що врятувати всіх неможливо і непотрібно. Визнання меж власної відповідальності та фокус на особистій поведінці є першим чинником оздоровлення професійного середовища. Системні зміни можливі лише тоді, коли критична маса фахівців не толеруватиме неприйнятну поведінку в будь-яких її проявах.
Продовжуючи тематику професійного благополуччя медичних працівників, Інеса Любомирівна Гуйванюк, онкохірург Київського обласного онкологічного диспансеру, виконавчий директор Global Medical Knowledge Alliance (GMKA) Ukraine, виступила з доповіддю «Професійне вигоряння медичної спільноти в Україні». У своєму виступі доповідачка представила результати оригінального крос-секційного дослідження за участі 950 медичних працівників із різних регіонів України. У межах цього дослідження вперше в Україні систематизовано дані щодо поширеності синдрому професійного вигоряння серед медиків, виявлено ключові фактори ризику і визначено спеціальності з найвищим рівнем емоційного виснаження, серед яких – військова медицина, психіатрія, хірургія та онкологія.
Професійне вигоряння медичних працівників тривалий час перебувало на периферії наукового дискурсу в Україні, попри те що світова медична спільнота приділяє цій проблемі дедалі більшу увагу. Синдром хронічного робочого стресу, який призводить до емоційного, фізичного і ментального виснаження, позначається не лише на самопочутті лікаря, а й на якості медичної допомоги загалом. Особливо тривожним є факт, встановлений завдяки міжнародним дослідженням: лікарі з ознаками вигоряння припускаються медичних помилок удвічі більше порівняно зі своїми колегами без такого синдрому. З огляду на цей аспект йдеться вже не про суто індивідуальне благополуччя окремого фахівця, а системну проблему для охорони здоров’я, що безпосередньо впливає на безпеку пацієнтів та ефективність лікування.
Глобальна картина поширеності професійного вигоряння серед медиків демонструє значну варіабельність між країнами. Парадоксально, але Сполучені Штати Америки, попри розвинену систему охорони здоров’я і високий рівень матеріального забезпечення лікарів, посідають одне з провідних місць за показниками вигоряння серед медичного персоналу. Водночас Фінляндія демонструє найнижчі показники – лише 5% медиків у цій країні мають ознаки професійного вигоряння. Такі відмінності можна пояснювати не лише особливостями організації праці та соціального захисту медичних працівників, а і культурними чинниками та рівнем розвитку превентивних програм. Донедавна Україна залишалася білою плямою на карті досліджень професійного вигоряння – жодних систематизованих даних щодо поширеності цього синдрому серед українських медиків просто не існувало.
Методологія та характеристика учасників українського дослідження
Щоб заповнити цю прогалину, було проведено крос-секційне дослідження, у якому взяли участь 950 медичних працівників із різних регіонів України. Географічний розподіл респондентів охоплював усю територію країни, хоча найбільша частка відповідей надійшла з північних областей включно із Києвом. Для оцінювання вигоряння було застосовано валідований інструмент – опитувальник Maslach Burnout Inventory, який використовується у світовій практиці з 70-х рр. минулого століття й оцінює три ключові компоненти синдрому: емоційне виснаження, деперсоналізацію та зниження відчуття особистих досягнень. Опитування здійснювалося онлайн через соціальні мережі, що забезпечило оперативність збору даних і зручність подальшого статистичного аналізу.
Демографічний профіль учасників дослідження виявився досить специфічним. Понад 80% респондентів становили жінки, що можна пояснити і вищою схильністю жінок до участі в подібних ініціативах, і загальною фемінізацією медичної професії в Україні. Вікова структура засвідчила переважання молодих фахівців: більшість респондентів були віком до 25 років (37,4%) або в діапазоні від 25 до 30 років (31,6%). Така вікова характеристика вибірки має принципове значення для інтерпретації результатів, адже йдеться про покоління медиків, яке формуватиме систему охорони здоров’я України протягом наступних десятиліть. Професійний розподіл охоплював переважно лікарів, хоча серед учасників були представлені також медичні сестри й адміністратори закладів охорони здоров’я. Серед лікарських спеціальностей домінували хірургічні дисципліни (21,5%).
Характеристика умов праці респондентів заслуговує на окрему увагу. Більшість учасників працювали у великих багатопрофільних лікарнях із тривалістю робочого дня від чотирьох до десяти годин. Проте майже 20% опитаних повідомили, що їхній робочий день перевищує 12 годин щодня. Ця цифра набуває особливого значення у контексті подальшого аналізу факторів ризику вигоряння.
Основні результати: поширеність і предиктори вигоряння
Отримані результати виявилися тривожними. Аналіз частоти окремих симптомів вигоряння продемонстрував, що понад 30% респондентів відчувають емоційне виснаження щоденно. Про щоденну деперсоналізацію зазначили 10% учасників, а понад 30% повідомили про щоденний стрес від спілкування з пацієнтами. Остання цифра потребує особливого осмислення: кожен третій медик відчуває стрес від базової комунікації з пацієнтом, що ставить під сумнів ефективність будь-яких програм покращення лікарської комунікації без попереднього вирішення проблеми психологічного благополуччя самих лікарів.
Завдяки статистичному аналізові встановлено низку факторів, що мають достовірний зв’язок із ризиком розвитку професійного вигоряння. До таких факторів належить тип лікувального закладу (державний чи приватний, великий чи малий), кількість ліжкомісць, обсяг пацієнтопотоку, медична спеціальність, професійна роль і кількість робочих годин на добу. Цікаві дані щодо дерматології: лікарі-дерматологи демонструють статистично достовірно нижчі рівні вигоряння порівняно з іншими спеціальностями.
Натомість найвищі показники вигоряння зафіксовано серед представників військової медицини, що є очікуваним з огляду на специфічні умови роботи в контексті збройного конфлікту. Поряд із військовою медициною до групи найвищого ризику увійшла психіатрія, хірургія та онкологія. Для онкологічної спільноти цей результат має особливе значення, адже підтверджує інтуїтивне розуміння, що робота з онкологічними пацієнтами створює специфічне емоційне навантаження. Постійний контакт із важкохворими пацієнтами, необхідність повідомляти несприятливі діагнози, супровід термінальних хворих та їхніх родин – усе це формує кумулятивний стресовий вплив, який потребує цілеспрямованих превентивних заходів.
Предикторами вигоряння в українській когорті виявилися спеціальність, тривалість робочого часу понад 12 годин на добу та інституційні характеристики місця роботи – великі спеціалізовані заклади асоціюються з вищим ризиком. Показово, що стать, вік та регіон проживання не продемонстрували статистично значущого зв’язку з вигорянням у цьому дослідженні.
! Проведене дослідження створює доказову базу для подальших наукових розвідок і цільових інтервенцій у сфері охорони психічного здоров’я медичних працівників в Україні. Воно засвідчує, що професійне вигоряння не є надуманою проблемою чи даниною західній моді на психологізацію, а реальним викликом, який щоденно впливає на значну частину української медичної спільноти.
Для онкологічної практики усвідомлення цієї проблеми і впровадження превентивних заходів є не лише виявом турботи про колег, а й необхідною умовою забезпечення якісної та безпечної допомоги онкологічним пацієнтам.
У межах сесії ESMO Guidelines професор Фабріс Андре (Fabrice Andre), який працює в Institut Gustave Roussy (Department of Medical Oncology, Villejuif, France), президент ESMO, представив доповідь «Лікування пацієнтів із ранніми стадіями раку грудної залози: клінічні настанови ESMO». Доповідь була присвячена актуальним європейським рекомендаціям щодо ведення пацієнток із раннім раком грудної залози (РГЗ).
! ESMO залишається провідною організацією у сфері формування клінічних настанов, що визначають стандарти лікування онкологічних захворювань.
Оновлені рекомендації щодо РГЗ охоплюють як ранні стадії захворювання, так і метастатичне ураження, надаючи чіткі алгоритми терапевтичних рішень на основі біомаркерного профілю пухлини і клінічних характеристик пацієнток.
Ад’ювантна терапія раннього РГЗ
Питання призначення ад’ювантної хімієтерапії залишається одним із ключових у веденні пацієнток із раннім РГЗ. Сучасні наукові дані переконливо демонструють сильну кореляцію між індексом Ki‑67 та частотою рецидивів: чим вищий цей показник, тим більша ймовірність повернення захворювання. Клінічні дослідження показали, що приблизно 90% пацієнток із високим рівнем експресії рецепторів естрогену та прогестерону, негативним HER2-статусом і низьким Ki‑67 мають суму балів за шкалою рецидивів менше ніж 21. Ці дані дають змогу екстраполювати результати на ширшу популяцію хворих.
Дослідження TAILORx стало визначальним у розумінні ролі геномних тестів під час ухвалення рішення про хімієтерапію. У пацієнток із балом рецидивів від 11 до 25 порівнювалась ефективність ендокринної терапії та її комбінації з хімієтерапією. Результати продемонстрували відсутність переваги ад’ювантної хімієтерапії для загальної популяції з цим діапазоном балів, за винятком пременопаузальних жінок та пацієнток віком менше ніж 50 років – саме для цих груп додавання хімієтерапії забезпечує клінічно значущу користь. Натомість для постменопаузальних жінок із низьким пухлинним навантаженням хімієтерапія не забезпечує додаткової переваги.
Особливу увагу слід приділити пригніченню оваріальної функції у пременопаузальних пацієнток. Наявні дані свідчать про суттєву і стійку перевагу оваріального пригнічення для цієї категорії хворих, причому ця перевага зберігається незалежно від застосування хімієтерапії. ESMO у настановах наполягає на використанні оваріального пригнічення для люмінального А раку II-III стадії та люмінального В раку I-III стадії. На практиці цю рекомендацію часто ігнорують, особливо у пацієнток, які не отримували хімієтерапії, що призводить до втрати потенційної терапевтичної переваги.
Щодо показань до ад’ювантної хімієтерапії, рішення ухвалюють на основі двох основних критеріїв: підтипу пухлини (люмінальний А на відміну від люмінального В) та ризику на основі розміру пухлини й інших характеристик. Геномне тестування може допомогти в ухваленні рішення, особливо при перехресті експресії певних генів із Ki‑67. ESMO рекомендує обов’язкове виконання трепанбіопсії для підтвердження діагнозу й оцінювання біомаркерів: рецепторів естрогену, прогестерону, HER2 та Ki‑67.
Таргетна терапія та нові терапевтичні опції
Інгібітори CDK4/6 увійшли до стандартів ад’ювантного лікування РГЗ. Дослідження NATALEE продемонструвало значущу перевагу рибоциклібу у дозі 400 мг у складі таргетної терапії. Паралельно дослідження з абемациклібом підтвердило його ефективність, причому остаточні підрахунки показали зростання переваги до 7-8%. Оновлені дані із щорічної зустрічі ESMO засвідчили перевагу й у загальній виживаності. Критерії відбору пацієнток для цієї терапії включають наявність понад трьох позитивних аксилярних лімфовузлів або інших ознак агресивності пухлини. Згідно з настановами ESMO, абемацикліб призначається на два роки пацієнткам із відповідними критеріями.
Для пацієнток із герміналінними мутаціями BRCA1/2 олапариб став стандартом ад’ювантної терапії. Клінічне дослідження, у якому пацієнтки були поділені на дві групи, що отримували або не отримували лікування олапарибом, показало вражаючі результати: перевага у виживаності без прогресування становила 8-9%, що є надзвичайно високим показником. Також зафіксовано перевагу у загальній виживаності. ESMO рекомендує олапариб протягом одного року для пацієнток із мутаціями BRCA1/2 та третьою стадією захворювання або вищим ризиком.
Окремі рекомендації стосуються HER2-позитивного РГЗ. За наявності клінічного T2 або клінічно позитивних лімфовузлів рекомендовано проведення неоад’ювантної терапії з HER2-таргетними препаратами. ESMO підтримує використання пертузумабу, і найближчі дані мають підтвердити цю рекомендацію. Для потрійно негативного РГЗ пембролізумаб рекомендований пацієнткам із клінічним T2 або позитивними лімфовузлами за умови відповідності критеріям клінічних досліджень.
Метастатичний гормонозалежний РГЗ
Ведення метастатичного РГЗ потребує особливої уваги до діагностичних процедур. За підозри на метастатичне ураження біопсія метастатичного вогнища є обов’язковою, оскільки її відсутність може призвести до хибного терапевтичного шляху. Біомаркерний профіль метастазу може відрізнятися від первинної пухлини, що принципово впливає на вибір лікування.
Першою лінією терапії HER2-негативного гормонозалежного метастатичного РГЗ настанови ESMO рекомендують інгібітор CDK4/6 у комбінації з ендокринною терапією. Хоча окремі дослідження демонструють можливість застосування інгібіторів CDK4/6 і в другій лінії, стандартним залишається їхнє призначення як первинної опції. При розвитку резистентності до цієї терапії необхідне тестування на соматичні мутації для визначення подальшої тактики.
Друга лінія терапії базується на результатах молекулярного тестування. Залежно від виявлених мутацій призначається ендокринна терапія у комбінації з еверолімусом, альпелісибом (при PIK3CA-позитивних пухлинах) або капіцертибом. ESMO визнає необхідність специфічного лікування пацієнтів із мутацією ESR1, що відображено в оновлених рекомендаціях. Особливе значення має визначення тактики при розвитку рецидиву на фоні терапії інгібіторами циклінзалежних кіназ: у пацієнтів із відповідними симптомами та при виявленні рецидиву комбінація фулвестранту з інгібітором CDK4/6 демонструє перевагу над іншими підходами.
Настанови ESMO охоплюють увесь спектр клінічних ситуацій у веденні РГЗ – від ухвалення рішення про ад’ювантну хімієтерапію на основі геномних тестів до складних алгоритмів лікування метастатичного захворювання. Ключовими елементами залишаються точна морфологічна діагностика з біомаркерним профілюванням, індивідуалізований підхід до призначення системної терапії та своєчасне впровадження нових таргетних препаратів у клінічну практику.
Підготував Максим Голуб
Тематичний номер «Онкологія. Гематологія. Хімієтерапія» № 7 (100) 2025 р.
