Майже всі психотерапевти, навіть психоаналітики, у своїй практиці змушені (і професійно зобов’язані) тією чи іншою мірою вдаватися до когнітивної психотерапії. Назву методу, як і загальні принципи, вперше сформулював американський психотерапевт, професор психіатрії Пенсільванського університету, творець когнітивної психотерапії, одного з методів сучасного когнітивно-біхевіорального напряму в психотерапії Aaron Temkin Beck, який використовував свій підхід у лікуванні депресії. Суть методу полягає у зміні світосприйняття та світоглядних установок пацієнта через роз’яснення помилок (адресація до логіки мислення). У первісному вигляді метод виявився не надто ефективним. Однак його поєднання з поведінковими, емоційними та тілесними практиками у загальному підсумку сприяло позитивному результату. Труднощі, що виникають у процесі когнітивної психотерапії, лежать як у суб’єктивній площині професійної недосконалості лікаря (зокрема, невмінні переконати свого пацієнта у зміненні помилкової точки зору), так і в об’єктивній – ​у банальному спротиві пацієнта зміні власного мислення. Актуальність цієї теми є очевидною і дискусія всіляко вітається.

У статті висвітлено необхідні прийоми роботи психотерапевта, починаючи з вибору оптимальної комунікації. Наведені у статті психотехніки не вимагають від лікаря загалом ні глибоких теоретичних знань, ні великого практичного досвіду. Цим вони привабливі, і, оскільки достатньо ефективні, можуть стати корисними не тільки для вузького кола психотерапевтів, але і для багатьох сімейних лікарів.

Актуальність реабілітації постінсультних хворих є очевидною. Розлади психічних функцій того чи іншого ступеня виразності можна виявити, за різними оцінками, щонайменше у 80% осіб після інсульту, причому приблизно у 50% випадків вони прямо позначаються на соціальній адаптації цієї популяції пацієнтів. Представлені у статті аналітичні висновки та пропозиції не позбавлені суб’єктивізму та можуть викликати справедливе скептичне заперечення. Тож відкрита дискусія із цього приводу, безсумнівно, матиме користь.

Пропонуємо до вашої уваги декілька випадків психотерапевтичної практики, які схожі за своєю передісторією, методами психологічної діагностики, застосованими терапевтичними підходами і швидким результатом. Будь-який психотерапевт-практик знає: викласти на папері випадок лікування стисло, із терапевтичними нюансами і візуальними враженнями – ​дуже непросто. Зокрема, важко не допустити неточностей щодо опису впровадження психотерапевтичного процесу в часі. Ще складніше зосередитись на таких ключових моментах лікування, як: початкова характеристика особистості пацієнта, його проблеми; вибір психотерапевтичної тактики та реакції на неї; психотерапевтичні маневри у межах сформованої загальної стратегії; взаєморозуміння лікаря та пацієнта; окреслення проблемних ділянок під час терапії; відповідні зміни у психіці пацієнта; руйнування бар’єрів консервативного захисту тощо. Зрештою, важливі не стільки послідовність та неминучі безвихідні епізоди, як здобуті позитивні результати.

Прочитавши назву статті, хтось, можливо, помітить: навіщо в одній темі розглядати досить різні підходи – дитячу та підліткову психотерапію? Відповідь проста: для контрасту. Для розуміння всіх обставин, в яких психотерапевт змушений ураховувати рівень розвитку суб’єктів, отже, й застосовувати різну стратегію терапії. Мислення дітей є незрілим; вони несамостійні та цілком залежать від близького оточення дорослих, покладаючись на їхнє бачення світу та вказівки. Підлітки ж набули і певного досвіду, і багажу знань; вони вже надкритично оцінюють життя в сім’ї порівняно із суспільством. Однак у філософському сенсі дітей і підлітків об’єднує одне – це ті ж самі особистості в різні періоди розвитку, з лише їм властивими внутрішніми стимулами до дії та пізнання. Крім того, причина проблем дитячого і підліткового віку зазвичай єдина – або нездорове ставлення батьків, або вплив несприятливого соціуму.

Прочитав название статьи, кто-то, возможно, заметит: зачем в одну тему включать достаточно разные подходы – ​детскую и подростковую психотерапию? Ответ прост: для контраста. Для понимания всех обстоятельств, в которых психотерапевт вынужден учитывать степень развития субъектов и, как следствие, применять разную стратегию терапии. Мышление детей незрело, они несамостоятельны и полностью зависят от близкого окружения взрослых, полагаясь на их видение мира и указания. Подростки же приобрели и некий опыт, и багаж знаний, и уже сверхкритически оценивают жизнь в семье по сравнению с обществом. Однако в философском плане детей и подростков объединяет одно – ​это одни и те же личности в разные периоды развития, с лишь им присущими внутренними стимулами к действию и познанию. Да и причина проблем детского и подросткового возраста, как правило, одна – ​либо увечное родительское отношение, либо влияние неблагополучного социума.

Обилие появившейся за последние 10-15 лет информации по психотерапии и практической психологии вызывает смешанные чувства: с одной стороны, есть надежда на новизну, с другой – ​заметны отсутствие научной строгости и смысловая запутанность. Очевидно, назрела необходимость анализа достижений, чтобы лучше уяснить и существующие проблемы, и перспективы роста. Призыв к новому пониманию парадигмы психотерапии становится актуальным.

При поиске новой информации по психотерапии/психологии агрессии за последние 10 лет возникает удивление, как много в русскоязычном пространстве наукообразного информационного шума, неоправданных неологизмов, а порой – ​откровенных противоречий. Сам факт обилия авторских методик и программ по обузданию агрессии, претендующих на оригинальность, указывает на их неоднозначность по многим аспектам. Поэтому исследователю следует весьма критично относиться к информационному спаму, чтобы за пространными формулировками и авторскими трактовками разглядеть суть, и, отсеяв все лишнее, отыскать маленькое зерно полезной истины.

Любой человек когда-либо испытывал страх, поэтому вопросы его разрушающего влияния, равно как и преодоления, всегда актуальны. Человечеству известно множество рецептов из области психотерапии, начиная от языческих ритуалов инициации, шаманских обрядов и заканчивая новомодными течениями, полными неологизмов. Задача, поставленная в данной статье, сводится к попытке обозначить основные вехи в психотерапии страха, а также представить новую, немного необычную методику.

О супружеских отношениях и их проблемах написано немало. Сегодня по-прежнему актуальна (и легкодоступна) монография С. Кратохвила, вторая часть которой посвящена супружеской психотерапии [1]. На сайте www.lyubi.ru приведен заботливо подобранный список тематических книг [2]. Попытаемся кратко проанализировать вопрос, касаясь не столько методик лечения (они общеприняты), сколько понимания сути проблемы и стратегии решения.