Лікування гострого тонзиліту є прерогативою не тільки отоларинголога, але дуже часто й сімейного лікаря, тому що переважна більшість пацієнтів отримує лікування на первинному рівні надання медичної допомоги. У виборі терапевтичних варіантів кожний лікар, незалежно від фаху, керується чинною клінічною настановою «Тонзиліт». Проте в певних ситуаціях сімейний лікар, пролікувавши гострий тонзиліт у пацієнта, вимушений скерувати його на другий рівень надання медичної допомоги – ​до отоларинголога.

Доказова медицина для сучасного лікаря є не сухим академічним предметом, а органічним способом клінічного мислення, яке має бути імплементовано в кожний аспект медичної практики. Головним принципом доказової медицини є аналіз та застосування наукової медичної інформації, які дають можливість прийняти єдине вірне рішення для допомоги кожному пацієнту.

Здавна склалося так, що медицина завжди була зосереджена на лікуванні захворювань після їх виникнення. При цьому як діагностика, так і лікування базувалися на середніх профільних показниках та розрахунках кількості населення, а пацієнти обмежувалися вибором варіантів, запропонованих лікарями. Але з певного часу в медицині триває період набуття нової якості.

Незважаючи на досягнення сучасної медицини, зокрема в лікуванні гострого тонзиліту (ГТ), питання тонзилектомії залишається вельми актуальним. Певною проблемою є те, що лікарі мають полярні думки щодо необхідності виконання цієї операції в тому чи іншому випадку. На щастя, сьогодні, коли в основу стратегії лікування покладені принципи доказової медицини, питання показань до тонзилектомії вирішується просто – ​потрібно лише дотримуватися рекомендацій із ведення хворих на тонзиліт. Українська клінічна настанова «Гострий тонзиліт» дозволяє доволі чітко визначити критерії оперативного лікування. Розглянемо приклади з реальної клінічної практики, в яких йдеться про оперативне лікування тонзиліту.

Парадигма сучасної клінічної практики, з одного боку, диктує необхідність упровадження уніфікованих протоколів на первинному, вторинному й третинному рівнях надання медичної допомоги незалежно від форми власності лікувальної установи. Численні нововведення в ході медичної реформи скеровані на підвищення стандартів якості лікування в максимальній їх наближеності до найкращої світової практики. З другого боку, уніфікований підхід у сфері охорони здоров’я не завжди враховує індивідуальні особливості та потреби пацієнта. Наприклад, за даними опитувань останніх місяців, пацієнти більш за все бояться втратити доступ до вузькоспеціалізованої допомоги та стати жертвами «зрівнялівки» в діагностиці й лікуванні тяжких захворювань. Проте сучасні можливості дають лікарю можливість застосовувати індивідуальний підхід до пацієнта і піднятися на новий рівень надання медичної допомоги, використовуючи всі переваги системи стандартизації медичної допомоги.

Алергічний риніт (АР), як і багато інших захворювань, супроводжується виникненням ​синдрому нежитю – сталої комбінації симптомів, характерних для запалення верхніх дихальних шляхів (ВДШ). Нежить включає в себе утруднення носового дихання, ринорею та набряк слизової оболонки порожнини носа. Згідно із сучасними положеннями нежить є основним клінічним проявом риносинуситу (РС) – ​запалення слизової оболонки носа й приносових пазух.

Збереження та покращення здоров’я дітей – ​одне з найбільш пріоритетних завдань сучасної медицини. Загальновідомо, що лікувати потрібно не захворювання, а пацієнта, але ця аксіома набуває більшого сенсу, коли пацієнт – ​дитина.

Вочевидь, питання ведення пацієнтів з тонзилітом, зокрема в контексті призначення антибіотиків, а також визначення показань до тонзилектомії є актуальним ще з минулих часів, коли ця операція виконувалася чи не кожній другій дитині.

Принципи менеджменту гострого тонзиліту в Україні останнім часом були кардинально переглянуті.

Динаміка змін системи охорони здоров’я України сьогодні досягла небувалих темпів. Звичними стали такі поняття, як «договір із лікарем», «система еHEALTH», «програма медичних гарантій» тощо.