Статті

Мікотичні інфекції є актуальною проблемою і значним тягарем для вітчизняної охорони здоров’я. У цьому матеріалі провідні українські експерти розглядають низку питань щодо сучасних діагностичних підходів у виявленні оніхомікозів, темпів зростання резистентності до протигрибкових засобів, а також розповідають про нові терапевтичні можливості у сфері дерматології.

За матеріалами майстер-класу «Персоніфіковані підходи антибіотикотерапії»

Незважаючи на те що Всесвітня організація охорони здоров’я визначає антибіотикорезистентність, або антимікробну резистентність (АМР), як одну із ключових глобальних загроз для людства, із позицій біології цей феномен є цілком логічною та еволюційно обґрунтованою відповіддю бактерій на тривалий і масований вплив ксенобіотиків, у тому числі й антибіотиків.

Стійкість до антимікробних препаратів – одна з найбільших загроз глобальному здоров’ю, що послаблює ефективність життєво необхідних методів лікування і підвищує ризик нелікованих інфекцій для мільйонів людей. Країни, які прагнуть зміцнити систему охорони здоров’я і прискорити досягнення цілей універсального охоплення медичною допомогою, потребують надійних, репрезентативних та своєчасних даних про резистентність до антимікробних препаратів.

Гострий риносинусит (ГРС) і гострий тонзиліт (ГТ) є найчастішими захворюваннями людини, особливо в дитячому віці, котрі, крім дискомфорту та зниження якості життя пацієнта, мають велике соціальне й економічне значення. Саме ця група захворювань – одна із провідних причин значної кількості днів пропусків занять у школі серед дітей та візитів до лікаря. ГРС, ГТ у більшості випадків мають вірусне походження, за якого вірусна інфекція запускає запальний каскад у контексті звичайної застуди.

Інфекції сечовивідних шляхів (ІСШ) є одними з найпоширеніших інфекційних захворювань, що зустрічаються в загальній клінічній практиці [1, 2], серед яких 80% припадає на неускладнені форми за старої класифікації до 2025 року. Методом першого вибору лікування гострої фази ІСШ традиційно вважалося призначення антибіотиків, однак часте їх використання може зашкодити мікробіому [3] та підвищити ризик розвитку резистентності уропатогенів [4]. Зростання антибіотикорезистентності вимагає пошуку ефективних і безпечних альтернатив, здатних зменшити потребу в антибіотиках та підтримати програму управління антимікробними засобами (antimicrobial stewardship). Тому з 2025 року фітопрепарати з доказовою базою, що поряд з нестероїдними протизапальними засобами можуть бути альтернативою антибіотикам у лікуванні гострих і рецидивуючих ІСШ, виокремлені в новий розділ 3.4.4.1 рекомендацій Європейської асоціації урології (EAU) з акцентом на доведену ефективність та безпеку фітопрепарату Канефрон® Н (BNO 1045) [5].

Біоплівки – ключовий резервуар патогенів, що спричиняє хронізацію вульвовагінальних інфекцій. Candida spp. і Gardnerella vaginalis в умовах біоплівки демонструють високу стійкість до стандартного лікування, що зумовлює рецидиви та ускладнення перебігу. У межах біоплівкової структури мікроорганізми набувають зниженої чутливості до антимікотиків і антибіотиків, тож саме ця форма існування мікробів має бути основною мішенню терапії у випадках рецидивування (Swidsinski A. et al., 2008; Cauchie M. et al., 2017).

Вульвовагінальний кандидоз (ВВК) – ​це не лише одна з найчастіших інфекцій у жінок репродуктивного віку, а й захворювання, яке чинить суттєвий негативний вплив на якість їхнього життя, психоемоційний стан і сексуальне здоров’я. За оцінками, понад 70% пацієнток стикаються із цим діагнозом принаймні один раз у житті, а в 40-45% випадків йдеться про два й більше епізодів [1]. За даними глобального епідеміологічного аналізу D.W. Denning і співавт., щороку у світі реєструється близько 138 млн випадків ВВК, з яких майже 10% – ​рецидивуючі (≥4 епізоди на рік) [2]. Такий високий рівень захворюваності є наслідком складної взаємодії між зовнішніми факторами та ендогенними порушеннями. Антибактеріальна терапія, гормональні зміни, стрес, інтимна гігієна, порушення толерантності до вуглеводів – ​усе це сприяє зміні складу вагінального мікробіому, зменшенню кількості лактобацил і колонізації піхви грибами роду Candida. Останнім часом особливу увагу привертають штами Candida non-albicans – ​менш чутливі до традиційної терапії, здатні формувати біоплівки та провокувати часті рецидиви [3]. На жаль, ВВК часто недооцінюється як пацієнтками, так і лікарями. Самодіагностика, самолікування, безконтрольне застосування протигрибкових препаратів без лабораторного підтвердження призводять до неефективної терапії та переходу захворювання в хронічну форму. Рецидиви – ​це вже не просто свербіж і печіння, а постійний дискомфорт, погіршення якості життя, сексуальна дисфункція та тривожність, особливо коли лікування стає щомісячною рутиною без очікуваного результату [4, 5].

За матеріалами медичного форуму Ukraine Nephro-Urology

За матеріалами науково-практичної конференції «Чорноморська неврологічна платформа»

За матеріалами Міжнародного конгресу «Всесвітній день нирки 2025»

Перебіг інфекційний процесів за сучасних умов потребує виваженої стратегії антибіотикотерапії за участю мультидисциплінарних команд. Високий ступінь поширення резистентної флори, як правило, корелює з тяжчим перебігом інфекційних хірургічних захворювань та ускладнень, особливо при фонових імуносупресивних патологічних станах. Згідно з актуальними стандартами та рекомендаціями, саме емпірична антибіотикотерапія в поєднанні з оперативним лікуванням складає основу менеджменту хірургічної інфекції. Вибір програми протимікробного лікування проводиться з урахуванням домінуючого бактеріального спектра конкретного лікувального закладу, а також активності, доступності та безпечності окремих компонентів антибіотикотерапії.