Статті

Кропив’янка – це захворювання шкіри, що характеризується появою типових уртикарних елементів (пухирів) з ангіонабряком або без нього. Уртикарні пухирі – підвищені над поверхнею шкіри, чітко окреслені еритематозні набрякові бляшки із центральною зоною збліднення. Ці елементи зазвичай спричиняють інтенсивний свербіж і спонтанно зникають протягом 24 год без розвитку постзапальної гіперпігментації. Їхня поява зумовлена набряком дерми та дилатацією кровоносних судин. Залежно від тривалості симптомів кропив’янку розподіляють на гостру (<6 тиж) і хронічну (>6 тиж). В обох випадках вона може бути спонтанною (ідіопатичною) або індукованою (коли вдається встановити провокувальний фактор).

Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 24 квітня 2026 року № 546

Охорона здоров’я рік у рік залишається серед галузей із найвищими ризиками притягнення до кримінальної відповідальності. Статистика це підтверджує: у 2025-2026 рр. проти медичних працівників було відкрито майже 700 проваджень. За кожним із них – лікар, чиї репутація, кар’єра та особиста свобода опинилися під загрозою. Кримінальний кодекс (КК) України передбачає кілька статей, які безпосередньо стосуються діяльності медичних працівників, і кожна з них має свою специфіку.

Пацієнти можуть звертатися по комплексне медичне офтальмологічне обстеження з різних причин; його рекомендують тим, кого не оглядали тривалий час, а також при першому візиті (з інтервалами залежно від віку та факторів ризику). Ретельний огляд дає змогу виявляти як поширені порушення органа зору та пов’язаних структур, так і рідкісні, але небезпечні стани (наприклад, пухлини), а також очні прояви системних захворювань. Усім, особливо пацієнтам із факторами ризику, потрібні періодичні огляди для раннього виявлення та лікування хвороб і запобігання втраті зору; за наявності діагностованої патології регулярне комплексне спостереження оптимізує моніторинг і терапію. За своєчасного й адекватного втручання захворювання, що загрожують сліпотою (глаукома, катаракта, вікова макулярна дегенерація (ВМД), діабетична ретинопатія, ускладнення міопії високого ступеня), часто мають кращий прогноз, а дослідження свідчать, що до 40% випадків сліпоти можна було б запобігти чи пом’якшити за умови своєчасного офтальмологічного скринінгу й лікування.

За матеріалами освітніх заходів у межах Всесвітнього тижня боротьби із глаукомою

Синдром пекучості рота (СПР), або стоматодинія, глосодинія, оральна дизестезія, ідіопатичний орофаціальний біль, синдром «ошпареного рота», – клінічний парадокс і водночас одна з найскладніших діагностичних пасток. Кожен лікар мав справу з пацієнтом, який скаржився на постійне «палання» в ротовій порожнині, але під час огляду виявлялася ідеально інтактна слизова – без ерозій, нальоту або ознак запалення. Саме ця невідповідність між інтенсивністю суб’єктивних відчуттів і відсутністю об’єктивних змін часто заводить лікаря в глухий кут. Із позицій сучасної медицини СПР розглядають як хронічний нейропатичний орофаціальний больовий розлад, за якого біль є не наслідком локального ушкодження, а самостійною патологією.

Акне часто недооцінюють як «просто підліткові висипи», але в реальній практиці це хронічне запальне захворювання зі своїми тригерами, хвилеподібним перебігом і дуже відчутним негативним впливом на якість життя – від болісних папул і пустул до постзапальних плям, рубців і психологічного тягаря. Саме тому ми вирішили поговорити про сучасний погляд на акне з позиції контрольованого менеджменту запалення, раннього старту терапії та довгострокового утримання результату. Своїми експертними знаннями та практичним досвідом ділиться завідувачка кафедри дерматології і венерології Харківської медичної академії післядипломної освіти, член спеціалізованої ради ДУ «Інститут дерматології і венерології НАМН України», лікар-дерматовенеролог вищої категорії, доктор медичних наук, професор Людмила Анатоліївна Болотна.

У межах циклу «Check-up ротової порожнини» в попередній публікації ми зосереджувалися на ксеростомії та алгоритмах дій інтерніста за наявності відповідної скарги пацієнта. Продовжуючи тему клінічних сигналів, пов’язаних із порожниною рота, цього разу зупинимося на галітозі – симптомі, який значно частіше має міждисциплінарне значення, ніж прийнято вважати.

Під час повномасштабної війни в Україні кількість виявлених випадків онкологічних захворювань зменшилася. Водночас це не означає, що люди стали хворіти рідше. Навпаки, лікарі та дослідники говорять про небезпечну тенденцію пізньої діагностики, спричинену зменшенням звернень до лікарів і гіршою доступністю обстежень.

Алергічний риніт (АР) уражає близько 10-40% населення світу й залишається одним з найпоширеніших станів у практиці алергологів і лікарів загальної практики – сімейної медицини. Міжнародні рекомендації, насамперед ARIA (Allergic Rhinitis and its Impact on Asthma), суттєво впорядкували підходи до діагностики та лікування АР завдяки алгоритмам, заснованим на доказах, що стало беззаперечним науковим кроком уперед [1]. Водночас повсякденна клінічна практика свідчить, що реальні пацієнти нерідко виявляються складнішими за будь-які стандартизовані схеми. Такий пацієнтоорієнтований погляд не є новим: він перегукується з гіппократівською традицією вивчати не лише хворобу, а передусім самого хворого, уважно спостерігати за перебігом його стану й не поспішати з висновками, особливо коли клінічні ознаки суперечливі [2]. У цьому матеріалі автори не ставлять під сумнів цінність клінічних настанов. Мета інша – звернути увагу на ті аспекти, яких неможливо повністю навчитися з алгоритмів: індивідуальну клінічну складність, діагностичну невизначеність, варіабельність відповіді на терапію та міжособистісний, комунікативний вимір медичної допомоги.

Попри війну українська медицина і далі працює. Система охорони здоров’я України функціонує в умовах найбільшого збройного конфлікту в Європі з часів Другої світової війни. За даними ВООЗ, станом на листопад 2025 р. підтверджено понад 2700 атак на медичні заклади – в середньому дві на день. Незважаючи на ці жахливі цифри, система демонструє неймовірну життєздатність: у вересні 2024 р. 96% закладів працювали принаймні частково, а у квітні 2025 р. понад 90% людей, які потребували медичної допомоги, змогли її отримати.

Мікоз стопи («стопа атлета») залишається одним з найпоширеніших дерматологічних приводів для звернення в амбулаторній практиці. Попри уявну простоту діагнозу, хвороба часто стає джерелом хронічного дискомфорту, рецидивів і самолікування, що затягує перебіг і ускладнює контроль симптомів. Особливо актуальною проблема стає в періоди сезонних змін, коли пацієнти переходять на інше взуття, підвищують фізичну активність, відвідують спортзали та басейни, а мікроклімат стоп (вологість, мацерація, тертя) створює сприятливі умови для дерматофітів [1, 2, 19]. Клінічна картина мікозу стопи далеко не завжди зводиться лише до лущення чи косметичного дефекту. На перший план часто виходять прояви запалення: свербіж, печіння, еритема, болючі тріщини, мацерація міжпальцевих проміжків. Ці симптоми визначають якість життя пацієнта, його працездатність і прихильність до терапії. У реальній практиці нерідко трапляється сценарій, коли пацієнт припиняє лікування одразу після зменшення свербежу або, навпаки, розчаровується через повільну регресію запальних проявів і змінює засіб. Обидві ситуації підвищують ризик персистенції інфекції та раннього рецидиву [1, 2, 19]. У цьому контексті мікоз стопи доцільно розглядати не лише як інфекційний процес, що потребує ерадикації збудника, а і як стан з вираженим запальним компонентом, який підтримує симптоми й ушкоджує бар’єрні властивості шкіри. Відповідно, оптимальна місцева терапія має впливати на дві ключові ланки: грибкове ураження та запальну реакцію шкіри.