Статті

Бактеріальний простатит – поширена інфекція, однак на сьогодні його діагностика та лікування залишаються утрудненими. Складність діагностики частково пов’язана з недостатністю високоякісних доказів, які б могли допомогти клініцисту в інтерпретації даних анамнезу пацієнтів, фізикального обстеження та результатів лабораторних досліджень. Лікування є проблематичним через невелику кількість антимікробних препаратів, здатних проникати в передміхурову залозу, зростаючу мікробну резистентність, що обмежує ефективні варіанти терапії, а також через високий ризик рецидивування гострого простатиту (до 10% за 6 місяців) [1]. Відповідно до рекомендацій Європейської асоціації урології (EAU, 2025) [2] фторхінолони, зокрема ципрофлоксацин, залишаються препаратами першої лінії в емпіричному лікуванні хронічного бактеріального простатиту (рівень доказів 1a) завдяки їхнім сприятливим фармакокінетичним властивостям, високому профілю безпеки та антибактеріальній активності проти грамнегативних патогенів, включаючи Pseudomonas aeruginosa та Chlamydia trachomatis.

Акне часто недооцінюють як «просто підліткові висипи», але в реальній практиці це хронічне запальне захворювання зі своїми тригерами, хвилеподібним перебігом і дуже відчутним негативним впливом на якість життя – від болісних папул і пустул до постзапальних плям, рубців і психологічного тягаря. Саме тому ми вирішили поговорити про сучасний погляд на акне з позиції контрольованого менеджменту запалення, раннього старту терапії та довгострокового утримання результату. Своїми експертними знаннями та практичним досвідом ділиться завідувачка кафедри дерматології і венерології Харківської медичної академії післядипломної освіти, член спеціалізованої ради ДУ «Інститут дерматології і венерології НАМН України», лікар-дерматовенеролог вищої категорії, доктор медичних наук, професор Людмила Анатоліївна Болотна.

Мікоз стопи («стопа атлета») залишається одним з найпоширеніших дерматологічних приводів для звернення в амбулаторній практиці. Попри уявну простоту діагнозу, хвороба часто стає джерелом хронічного дискомфорту, рецидивів і самолікування, що затягує перебіг і ускладнює контроль симптомів. Особливо актуальною проблема стає в періоди сезонних змін, коли пацієнти переходять на інше взуття, підвищують фізичну активність, відвідують спортзали та басейни, а мікроклімат стоп (вологість, мацерація, тертя) створює сприятливі умови для дерматофітів [1, 2, 19]. Клінічна картина мікозу стопи далеко не завжди зводиться лише до лущення чи косметичного дефекту. На перший план часто виходять прояви запалення: свербіж, печіння, еритема, болючі тріщини, мацерація міжпальцевих проміжків. Ці симптоми визначають якість життя пацієнта, його працездатність і прихильність до терапії. У реальній практиці нерідко трапляється сценарій, коли пацієнт припиняє лікування одразу після зменшення свербежу або, навпаки, розчаровується через повільну регресію запальних проявів і змінює засіб. Обидві ситуації підвищують ризик персистенції інфекції та раннього рецидиву [1, 2, 19]. У цьому контексті мікоз стопи доцільно розглядати не лише як інфекційний процес, що потребує ерадикації збудника, а і як стан з вираженим запальним компонентом, який підтримує симптоми й ушкоджує бар’єрні властивості шкіри. Відповідно, оптимальна місцева терапія має впливати на дві ключові ланки: грибкове ураження та запальну реакцію шкіри.

17-19 жовтня 2025 року відбулися 21-ші Київські дерматологічні дні (КДД) – одна із провідних науково-освітніх подій для дерматологічної спільноти України. Конгрес традиційно об’єднав лікарів-дерматовенерологів, дерматохірургів і фахівців суміжних спеціальностей з усієї країни як майданчик для обговорення ключових викликів сучасної дерматології та шляхів її подальшого розвитку. Захід відкривали вступним словом провідні фахівці галузі – Олександр Іванович Літус і Богдан Вікторович Литвиненко.

Офтальморозацеа – це очний прояв шкірного захворювання розацеа, котрий характеризується хронічним запаленням тканин поверхні ока, включаючи край повік (блефарит і дисфункція мейбомієвих залоз) та слізну плівку, що проявляється як хронічне подразнення, почервоніння очей, нестабільність слізної плівки й сухість очей [4, 5]. Додаткові ознаки: блефарит, кон’юнктивіт і нерівні краї повік; халязіон та внутрішній ячмінь також є частими симптомами.

За матеріалами майстер-класу «Персоніфіковані підходи антибіотикотерапії»

Інфекції нижніх відділів статевого тракту належать до найпоширеніших патологій серед жінок репродуктивного віку в усьому світі. Вони не лише спричиняють виражену клінічну симптоматику, а й істотно впливають на якість життя та психоемоційний стан жінок. У цьому огляді розглядаються патофізіологічні особливості вульвовагінального кандидозу (ВВК), бактеріального вагінозу (БВ) і коінфекцій грибково-бактеріальної природи, а також традиційні та новітні підходи до лікування. Окрему увагу приділено проблемі резистентності до протигрибкових препаратів, мікробіоті й екосистемі піхви.

Інфекції сечовивідних шляхів (ІСШ) є одними з найпоширеніших інфекційних захворювань, що зустрічаються в загальній клінічній практиці [1, 2], серед яких 80% припадає на неускладнені форми за старої класифікації до 2025 року. Методом першого вибору лікування гострої фази ІСШ традиційно вважалося призначення антибіотиків, однак часте їх використання може зашкодити мікробіому [3] та підвищити ризик розвитку резистентності уропатогенів [4]. Зростання антибіотикорезистентності вимагає пошуку ефективних і безпечних альтернатив, здатних зменшити потребу в антибіотиках та підтримати програму управління антимікробними засобами (antimicrobial stewardship). Тому з 2025 року фітопрепарати з доказовою базою, що поряд з нестероїдними протизапальними засобами можуть бути альтернативою антибіотикам у лікуванні гострих і рецидивуючих ІСШ, виокремлені в новий розділ 3.4.4.1 рекомендацій Європейської асоціації урології (EAU) з акцентом на доведену ефективність та безпеку фітопрепарату Канефрон® Н (BNO 1045) [5].

Дослідження мікробіологічних патернів різних локусів людського тіла набуло широкого поширення останніми роками. Оскільки розуміння складу нормальної мікробіоти є ключовим для її корекції у разі дисбіотичних порушень, що зумовлюють розвиток запальних бактеріальних захворювань, важливо враховувати наслідки антибактеріальної терапії.

Проблема захворювань вуха до ХХ ст. була вагомою причиною страждань як дітей, так і дорослих; вона спричиняла значний відсоток летальності через розвиток внутрішньомозкових ускладнень (лише на хронічний гнійний середній отит хворіло до 60% населення розвинених країн світу). Захворювання зовнішнього вуха майже не надають таких летальних результатів, але значно порушують стан людини.

Біоплівки – ключовий резервуар патогенів, що спричиняє хронізацію вульвовагінальних інфекцій. Candida spp. і Gardnerella vaginalis в умовах біоплівки демонструють високу стійкість до стандартного лікування, що зумовлює рецидиви та ускладнення перебігу. У межах біоплівкової структури мікроорганізми набувають зниженої чутливості до антимікотиків і антибіотиків, тож саме ця форма існування мікробів має бути основною мішенню терапії у випадках рецидивування (Swidsinski A. et al., 2008; Cauchie M. et al., 2017).

Вульвовагінальний кандидоз (ВВК) – ​це не лише одна з найчастіших інфекцій у жінок репродуктивного віку, а й захворювання, яке чинить суттєвий негативний вплив на якість їхнього життя, психоемоційний стан і сексуальне здоров’я. За оцінками, понад 70% пацієнток стикаються із цим діагнозом принаймні один раз у житті, а в 40-45% випадків йдеться про два й більше епізодів [1]. За даними глобального епідеміологічного аналізу D.W. Denning і співавт., щороку у світі реєструється близько 138 млн випадків ВВК, з яких майже 10% – ​рецидивуючі (≥4 епізоди на рік) [2]. Такий високий рівень захворюваності є наслідком складної взаємодії між зовнішніми факторами та ендогенними порушеннями. Антибактеріальна терапія, гормональні зміни, стрес, інтимна гігієна, порушення толерантності до вуглеводів – ​усе це сприяє зміні складу вагінального мікробіому, зменшенню кількості лактобацил і колонізації піхви грибами роду Candida. Останнім часом особливу увагу привертають штами Candida non-albicans – ​менш чутливі до традиційної терапії, здатні формувати біоплівки та провокувати часті рецидиви [3]. На жаль, ВВК часто недооцінюється як пацієнтками, так і лікарями. Самодіагностика, самолікування, безконтрольне застосування протигрибкових препаратів без лабораторного підтвердження призводять до неефективної терапії та переходу захворювання в хронічну форму. Рецидиви – ​це вже не просто свербіж і печіння, а постійний дискомфорт, погіршення якості життя, сексуальна дисфункція та тривожність, особливо коли лікування стає щомісячною рутиною без очікуваного результату [4, 5].