Статті

Tinea corporis, або дерматофітія гладкої шкіри, відома також як стригучий лишай, – це поверхнева грибкова інфекція шкіри, спричинена дерматофітами [1]. Дерматофітії класифікують за локалізацією ураження: tinea pedis – ураження стоп, tinea cruris – пахової ділянки, tinea capitis – волосистої частини голови тощо [2]. Найпоширенішим збудником tinea corporis є Trichophyton rubrum [2]. Інфікування може відбуватися після контакту з хворою людиною або твариною [2]. Крім того, інфекція передається через контаміновані предмети – гребінці, одяг, взуття, рушники, постільну білизну [1]. Зараження можливе і через спільні поверхні, зокрема підлогу в роздягальнях; поширенню інфекції особливо сприяє тепле й вологе середовище [1, 2]. Найбільш схильними до дерматофітних інфекцій є діти та дорослі молодого віку [2].

Мікоз стопи («стопа атлета») залишається одним з найпоширеніших дерматологічних приводів для звернення в амбулаторній практиці. Попри уявну простоту діагнозу, хвороба часто стає джерелом хронічного дискомфорту, рецидивів і самолікування, що затягує перебіг і ускладнює контроль симптомів. Особливо актуальною проблема стає в періоди сезонних змін, коли пацієнти переходять на інше взуття, підвищують фізичну активність, відвідують спортзали та басейни, а мікроклімат стоп (вологість, мацерація, тертя) створює сприятливі умови для дерматофітів [1, 2, 19]. Клінічна картина мікозу стопи далеко не завжди зводиться лише до лущення чи косметичного дефекту. На перший план часто виходять прояви запалення: свербіж, печіння, еритема, болючі тріщини, мацерація міжпальцевих проміжків. Ці симптоми визначають якість життя пацієнта, його працездатність і прихильність до терапії. У реальній практиці нерідко трапляється сценарій, коли пацієнт припиняє лікування одразу після зменшення свербежу або, навпаки, розчаровується через повільну регресію запальних проявів і змінює засіб. Обидві ситуації підвищують ризик персистенції інфекції та раннього рецидиву [1, 2, 19]. У цьому контексті мікоз стопи доцільно розглядати не лише як інфекційний процес, що потребує ерадикації збудника, а і як стан з вираженим запальним компонентом, який підтримує симптоми й ушкоджує бар’єрні властивості шкіри. Відповідно, оптимальна місцева терапія має впливати на дві ключові ланки: грибкове ураження та запальну реакцію шкіри.

Мікотичні інфекції є актуальною проблемою і значним тягарем для вітчизняної охорони здоров’я. У цьому матеріалі провідні українські експерти розглядають низку питань щодо сучасних діагностичних підходів у виявленні оніхомікозів, темпів зростання резистентності до протигрибкових засобів, а також розповідають про нові терапевтичні можливості у сфері дерматології.

Інфекції нижніх відділів статевого тракту належать до найпоширеніших патологій серед жінок репродуктивного віку в усьому світі. Вони не лише спричиняють виражену клінічну симптоматику, а й істотно впливають на якість життя та психоемоційний стан жінок. У цьому огляді розглядаються патофізіологічні особливості вульвовагінального кандидозу (ВВК), бактеріального вагінозу (БВ) і коінфекцій грибково-бактеріальної природи, а також традиційні та новітні підходи до лікування. Окрему увагу приділено проблемі резистентності до протигрибкових препаратів, мікробіоті й екосистемі піхви.

Біоплівки – ключовий резервуар патогенів, що спричиняє хронізацію вульвовагінальних інфекцій. Candida spp. і Gardnerella vaginalis в умовах біоплівки демонструють високу стійкість до стандартного лікування, що зумовлює рецидиви та ускладнення перебігу. У межах біоплівкової структури мікроорганізми набувають зниженої чутливості до антимікотиків і антибіотиків, тож саме ця форма існування мікробів має бути основною мішенню терапії у випадках рецидивування (Swidsinski A. et al., 2008; Cauchie M. et al., 2017).

Вульвовагінальний кандидоз (ВВК) – ​це не лише одна з найчастіших інфекцій у жінок репродуктивного віку, а й захворювання, яке чинить суттєвий негативний вплив на якість їхнього життя, психоемоційний стан і сексуальне здоров’я. За оцінками, понад 70% пацієнток стикаються із цим діагнозом принаймні один раз у житті, а в 40-45% випадків йдеться про два й більше епізодів [1]. За даними глобального епідеміологічного аналізу D.W. Denning і співавт., щороку у світі реєструється близько 138 млн випадків ВВК, з яких майже 10% – ​рецидивуючі (≥4 епізоди на рік) [2]. Такий високий рівень захворюваності є наслідком складної взаємодії між зовнішніми факторами та ендогенними порушеннями. Антибактеріальна терапія, гормональні зміни, стрес, інтимна гігієна, порушення толерантності до вуглеводів – ​усе це сприяє зміні складу вагінального мікробіому, зменшенню кількості лактобацил і колонізації піхви грибами роду Candida. Останнім часом особливу увагу привертають штами Candida non-albicans – ​менш чутливі до традиційної терапії, здатні формувати біоплівки та провокувати часті рецидиви [3]. На жаль, ВВК часто недооцінюється як пацієнтками, так і лікарями. Самодіагностика, самолікування, безконтрольне застосування протигрибкових препаратів без лабораторного підтвердження призводять до неефективної терапії та переходу захворювання в хронічну форму. Рецидиви – ​це вже не просто свербіж і печіння, а постійний дискомфорт, погіршення якості життя, сексуальна дисфункція та тривожність, особливо коли лікування стає щомісячною рутиною без очікуваного результату [4, 5].

Дерматомікози гладенької шкіри (ДГШ) – ​це поширена група грибкових інфекцій, які уражають шкіру тулуба, кінцівок та обличчя [1]. Попри значну розповсюдженість вони часто залишаються нерозпізнаними або неправильно діагностованими. Причин цього декілька: клінічна картина дерматомікозів може нагадувати неінфекційні дерматози, зокрема екзему, псоріаз чи контактний дерматит; діагностика часто ґрунтується лише на візуальній оцінці без використання дерматоскопії чи мікроскопічного дослідження, а терапія нерідко призначається нераціонально [2]. Помилки в діагностиці призводять до затримки лікування, що, своєю чергою, сприяє поширенню інфекції на нові ділянки шкіри та ускладнює перебіг захворювання. Застосування неадекватної терапії, наприклад глюкокортикоїдних мазей без антимікотичних засобів, може призвести до атипових форм дерматомікозів. У таких випадках симптоми тимчасово зменшуються, але інфекція продовжує розвиватися, що робить подальшу діагностику ще складнішою. Ба більше, неправильне лікування підвищує ризик рецидивів, оскільки неповне знищення грибкової інфекції дозволяє збуднику залишатися в шкірі та активізуватися за сприятливих умов. Водночас дерматомікози є контагіозними, тому відсутність своєчасної й ефективної терапії створює ризик інфікування членів родини та контактних осіб.

Кандидоз шкіри (КШ) – ​це інфекційне захворювання, спричинене дріжджоподібними грибками роду Candida, яке характеризується ураженням шкіри в різних ділянках тіла. Хоча найпоширеніші форми кандидозу пов’язані зі слизовими оболонками, важливо зазначити, що ця інфекція часто уражає й шкіру, особливо в зонах, котрі піддаються тертю, вологості чи мають складки [1-4]. Candida є одним із найпоширеніших родів грибкових збудників, загалом у структурі всіх грибкових інфекцій частка кандидозу становить близько 80% [5]. Це підкреслює значущість зазначеної патології як у медичному, так і в соціальному аспекті. Своєчасна діагностика та правильне лікування КШ є важливими для запобігання ускладненням, зокрема хронізації процесу чи приєднання вторинної бактеріальної інфекції. Актуальність цієї проблеми зростає в умовах сучасного способу життя, коли фактори ризику, як-от надмірне використання антибіотиків чи ожиріння, стають дедалі поширенішими.

Висівкоподібний лишай (ВЛ; також різнобарвний лишай, pityriasis versicolor) є одним із найпоширеніших поверхневих грибкових захворювань шкіри, яке хоч і не становить загрози для життя, але може значно погіршувати його якість через косметичні дефекти та психологічний дискомфорт. Частота рецидивів, що залишається високою навіть після лікування, підкреслює важливість правильної діагностики та терапії. Вчасно призначене адекватне лікування не лише усуває симптоми захворювання, а й допомагає уникнути ускладнень і запобігти повторним епізодам.

Вагініт, який є частим патологічним станом у жінок фертильного віку, – ​причина ≈50% амбулаторних консультацій гінеколога. Типовими симптомами вагініту є свербіж вульвовагінальної ділянки, виділення, подразнення, диспареунія та неприємний запах. Зазвичай ці симптоми – ​наслідок вульвовагінального кандидозу (ВВК), бактерійного вагінозу (БВ), десквамативного запального вагініту / аеробного вагініту (ДЗВ/АВ) і трихомоніазу. Встановлення точного етіологічного діагнозу вульвовагінальної інфекції потребує спеціального обладнання та навченого персоналу, що рідко доступно на первинній ланці медичної допомоги.

Поверхневі грибкові інфекції, як-от дерматомікози, оніхомікози, вульвовагінальний кандидоз (ВВК), є поширеною глобальною проблемою: щороку реєструють понад 1 млрд випадків, і велика кількість пацієнтів отримує топічні протигрибкові препарати, які зазвичай є першою лінією терапії в разі неускладненої інфекції. Попри загалом добру переносимість ці засоби, як і будь-які інші ліки, можуть спричиняти побічні ефекти, зокрема й такі, що не зазначені в інструкціях.

Отомікоз – ​поширена поверхнева грибкова інфекція, яка уражає зовнішній слуховий прохід (ЗСП). Захворювання може перебігати в гострій, підгострій або хронічній формі. Зазвичай отомікоз є однобічним процесом, а двобічне ураження характерне для пацієнтів з ослабленим імунітетом. Серед хворих з ознаками та симптомами інфекційно-запального процесу ЗСП поширеність отомікозу варіює від 9 до 30% (Agarwal P. et al., 2017; Bojanović M. et al., 2023). Вважають, що гриби є вторинними збудниками інфекції ЗСП, на які припадає третина випадків зовнішнього отиту, а решта належить грамнегативним паличкам (Ismail H.K., 1962).