Хронічна хвороба нирок (ХХН) – це прогресуючий стан, який характеризується поступовою втратою функції нирок, що призводить до значних ускладнень для здоров’я та підвищеного ризику серцево-­судинних подій. Раннє виявлення та ефективне лікування мають вирішальне значення для уповільнення прогресування захворювання та покращення терапевтичних результатів. Біомаркери є цінним інструментом у діагностиці, прогнозуванні та лікуванні ХХН. Традиційні біомаркери, такі як сироватковий креатинін і білок сечі, широко використовуються, при цьому нові біомаркери, зокрема цистатин С, молекула ураження нирок 1 (KIM‑1) і ліпокалін, асоційований із желатиназою нейтрофілів (NGAL), забезпечують підвищену точність діагностики, покращують розуміння тяжкості захворювання, дозволяють підібрати лікування відповідно до індивідуальних потреб пацієнтів, потенційно оптимізуючи його результати. Використання сучасних біомаркерів є особливо важливим у пацієнтів похилого віку, у яких можуть спостерігатися вікові фізіологічні зміни та супутні захворювання, що ускладнюють менеджмент ХХН.

Етіологічна і патогенетична різноманітність, відсутність чіткої стратегії в алгоритмах діагностики, схильність до рецидивування, а також невисокий відсоток успішності лікування презентує синдром хронічного тазового болю (СХТБ) у лікарів загальної практики як складну й нез’ясовану патологію. З огляду на це СХТБ становить актуальну міждисциплінарну поліклінічну проблему, до менеджменту якої залучаються фахівці різних спеціальностей, включаючи урологів, проктологів, неврологів, психіатрів, психологів тощо. Для лікування симптомів хронічного простатиту (ХП)/СХТБ традиційно призначаються антимікробні засоби. Крім того, широко застосовуваними є фітопрепарати, зокрема спиртовий екстракт Serenoa repens, ефективність якого доведена в багаторічних рандомізованих сліпих плацебо-­контрольованих дослідженнях. До того ж його прийом не супроводжується виникненням побічних ефектів, що важливо у пацієнтів старшого віку. Засноване на доказах лікування ХП/СХТБ передбачає мультимодальний терапевтичний підхід з урахуванням індивідуального клінічного фенотипічного профілю пацієнта

Дослідження неалкогольної жирової хвороби печінки (НАЖХП) значуще активізувалося після публікації останнього керівного документу Американської асоціації з вивчення захворювань печінки (American Association for the Study of Liver Diseases – ​AASLD) [1]. Цей документ – ​AASLD Guidance – ​становить інтерес для кожного лікаря-практика, який має справу з хворими на НАЖХП, оскільки підкреслює досягнення в питаннях неінвазивної стратифікації ризику та терапії. НАЖХП – ​це загальний термін, який охоплює всі ступені та стадії захворювання і стосується популяції, в якій виявляють макровезикулярний стеатоз у ≥5% гепатоцитів, за відсутності очевидної альтернативної його причини (наприклад, прийом ліків, голодування, моногенні розлади), в осіб, які не вживають алкоголь або вживають незначну його кількість (визначається як <20 г/добу для жінок і <30 г/добу для чоловіків). Спектр захворювань печінки охоплює також неалкогольну жирову печінку (НАЖП), що характеризується макровезикулярним стеатозом печінки і може супроводжуватися помірним запаленням; неалкогольний стеатогепатит (НАСГ), який також характеризується запаленням та ушкодженням клітин печінки (балонна дистрофія), з фіброзом або без нього, і, зрештою, цироз печінки, для якого характерна поява тяжів фіброзних перегородок, з подальшим утворенням циротичних вузликів, при цьому початкові ознаки НАСГ не можуть бути повною мірою оцінені при біопсії печінки.

Субклінічний гіпотиреоз (СГТ) зазвичай характеризується підвищеним рівнем тиреотропного гормону (ТТГ) у сироватці крові за відсутності будь-яких симптомів гіпотиреозу і референтного значення циркулюючого вільного Т4 (вT4). Механізм зворотного зв’язку між рівнями ТТГ і вT4 є складним. Незначне зниження рівня вT4 може призвести до суттєвого підвищення рівня ТТГ [1]. Таким чином, підвищений рівень ТТГ з одночасно нормальним рівнем вT4 може стати підставою для встановлення біохімічного діагнозу СГТ [1]. Прогресуюче зниження рівня вT4 нижче контрольного значення може зрештою призвести до явного гіпотиреозу. Тому СТГ більшість визначає як частину спектра первинного гіпотиреозу з поступовим прогресуванням до явного захворювання. Деякі автори залежно від рівня ТТГ виділяють СГТ 1 (<10 мМО/л) і 2 ступеня (≥10 мМО/л) [1]. У майже 75% пацієнтів із СГТ рівень ТТГ становить <10 мМО/л.

Клінічні рекомендації стосуються використання вітаміну D для зниження ризику захворювань в осіб без встановлених показань для лікування вітаміном D або ж визначення вмісту 25(OH)D. Група з розробки рекомендацій припустила, що DRI (Dietary Reference Intakes – ​добова норма споживання) для вітаміну D, розроблена FNB (Food and Nutrition Board – ​Рада з харчових продуктів і харчування) при Інституті медицини (ІOM, нині – ​Національна медична академія), є базовим стандартом для всіх осіб. Важливо, що рекомендації робочої групи не можна екстраполювати на тих, хто має захворювання, які, як відомо, негативно впливають на фізіологію вітаміну D [21]. Для тих, хто живе в країнах, де збагачення харчових продуктів вітаміном D не є стандартним або де дієтичні добавки не використовують регулярно, можуть знадобитися втручання, щоб забезпечити базове споживання вітаміну D, яке відповідає DRI IOM.

Нарешті, впровад­жен­ня стратегій для підвищення прихильності пацієнтів до здорового способу життя та дотримання медикаментозного лікування є необхідним для покращення якості життя хворих і клінічних результатів.

Гостра мієлоїдна лейкемія (ГМЛ) залишається однією з найскладніших онкогематологічних патологій, що становить приблизно 11% від усіх онкогематологічних захворювань. Серед усього спектра гематологічних захворювань лікування ГМЛ потребує значного досвіду через надзвичайну складність ведення пацієнтів, необхідність інтенсивної супровідної терапії та постійного моніторингу стану хворого.