31 травня, 2026
Як війна в Україні змінює розуміння травми
«Я не можу спати» – саме так сьогодні часто звучить перше прохання про допомогу від українських військових, які повертаються з фронту. За цими словами можуть стояти хронічна тривога, виснаження, втрата відчуття безпеки та посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Пошуку нових підходів до роботи з травмою був присвячений міжнародний симпозіум «Навігація травми та відновлення: медицина, суспільство та культура в час війни», який відбувся в Австрії за участі українських та австрійських фахівців.
Учасники міжнародного симпозіуму «Навігація травми та відновлення», організованого Фундацією «Геракл-Геба» Дунайського приватного університету
Симпозіум, організований Фундацією «Геракл-Геба» Дунайського приватного університету, об’єднав психіатрів, психотерапевтів, науковців та представників культурної сфери для розмови про те, як війна змінює підходи до психічного здоров’я. Йшлося не лише про клінічне лікування травми, а й про роль культури, людських зв’язків і соціальної підтримки в процесі зцілення від ран війни.
Чому класичні моделі більше не працюють?
На думку українського психіатра та психотерапевта Дмитра Бойка, український досвід війни змушує світ переглядати класичні моделі лікування ПТСР. На симпозіумі Д. Бойко представив результати дворічного дослідження, яке охопило понад 100 військовослужбовців. Його висновки ставлять під сумнів частину звичних міжнародних підходів до лікування травми.
Більшість міжнародних моделей лікування ПТСР створювалися для професійних військових, які після травми повертаються в безпечне середовище. Українська реальність інша: війна триває, а ветерани повертаються не до мирного життя, а в суспільство, яке продовжує жити під постійною загрозою.
«Гіперпильність ветерана не є ірраціональною. Сигнали небезпеки навколо нього справжні. Наше дослідження показало, що 93,7% військових із ПТСР мають виражену тривогу, 91,7% – порушення сну. Військовий не скаже: “Мені потрібна терапія”. Він скаже: “Я не можу спати”. І це не другорядний симптом. Це двері», – говорить Дмитро Бойко.
Австрійський дослідник травми, психолог і психотерапевт Девід Рідль з Інституту реабілітаційних досліджень Людвіга Больцмана погодився, що сучасна травматерапія має бути спрямована не лише на зменшення симптомів, а й на повернення людині здатності жити, працювати та будувати стосунки.
«Для людей, з якими ми працюємо, центральною метою залишається відновлення здатності діяти, збереження гідності та можливість будувати здорові стосунки. Багато людей із комплексною травмою зазнали глибоких порушень у здатності довіряти іншим. Посилення цих здібностей є одним із ключових шляхів до одужання», – пояснив Д. Рідль.
На його думку, комплексні підходи, які поєднують різні методи психотерапії, допомагають не лише стабілізувати психічний стан людини, а й глибше працювати з тривалою травмою та втратою довіри до інших.
Відсутність безпечного місця
Окрему увагу учасники симпозіуму приділили тому, що війна впливає не лише на військових, а й на цивільне населення. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, близько 70% українців повідомляють про симптоми тривоги, депресії або сильного стресу, однак лише кожен п’ятий звертається по професійну допомогу.
Українським лікарям дедалі частіше доводиться працювати зі складним і багатошаровим горем. Масштаб втрат, постійна невизначеність і відсутність відчуття безпеки створюють психологічний стан, який часто не піддається стандартним клінічним підходам.
«Унікальність української ситуації пов’язана з відсутністю “безпечного місця”. Людина може проходити лікування ПТСР під звуки сирен повітряної тривоги. Це змушує нас зосереджуватися на стабілізації та стійкості “тут і зараз”, а не лише на опрацюванні минулого», – пояснює психіатриня Лариса Герасименко з Полтавського медичного університету.
Саме тому особливого значення сьогодні набувають психоосвітні програми, когнітивно-поведінкова терапія, орієнтована на травму, та групи взаємопідтримки.
«Іноді допомагають руки побратимів»
Користь груп взаємопідтримки підтверджує і Вадим Рудь, український психіатр, директор Центру ментального здоров’я Полтавського медичного університету. Переживання війни не завжди автоматично призводить до розвитку ПТСР, зазначає лікар. Важливу роль відіграють внутрішня стійкість людини, підтримка близьких і середовище. Водночас повномасштабна війна вже суттєво вплинула на психічний стан українського суспільства. За даними Національної служби здоров’я України, кількість пацієнтів із діагнозом ПТСР в Україні зросла з 3 тис. у 2021 році до 27,5 тис. у 2024-му.
«Уявіть собі, що ці страждання – це яма, з якої ви намагаєтесь вибратися, спираючись лише на одну руку. Ця рука – лікування медикаментами. Але шанс вибратися стає значно більшим, коли з’являється друга рука – психотерапія. А інколи допомагають і руки побратимів, людей, які пережили схожий досвід», – додає Вадим Рудь.
Саме тому в Полтаві 3 роки тому була створена група взаємопідтримки для ветеранів із ПТСР, де люди діляться своїм досвідом із тими, хто пережив подібне. За словами фахівців, такі групи допомагають долати соціальну ізоляцію та підтримують психологічну стійкість ветеранів.
В. Рудь також переконаний, що міжнародна співпраця нині є критично важливою для України. «Такий обмін досвідом, розробка спільних проєктів і програм, а також залучення фахівців із різних галузей можуть суттєво покращити допомогу постраждалим. Ба більше, таке міжнародне та міждисциплінарне “мозкове штурмування” здатне сприяти появі нових концепцій лікування травми», – підкреслює він.
Чому культура стала частиною розмови про травму
Для організаторів симпозіуму було важливо створити міжнародний майданчик, де український досвід сприймається не як «локальна проблема», а як виклик європейського та глобального масштабу. Українські лікарі сьогодні працюють із безпрецедентною кількістю людей, які живуть у стані тривалої небезпеки, втрат і виснаження. Водночас їхні європейські колеги не просто вивчають цей досвід, а намагаються інтегрувати його в ширший європейський контекст через дослідження, академічний обмін і пошук нових моделей підтримки.
Саме тому під час симпозіуму говорили не лише про медицину, а й про роль культури в процесі психологічного відновлення. Мистецтво тут розглядають не як декоративний додаток, а як один із механізмів опрацювання травми та повернення зв’язку із собою.
Професор Томас Махо, австрійський культурний історик, дослідник та почесний член Фундації «Геракл-Геба» при Дунайському приватному університеті, переконаний, що травму неможливо зрозуміти лише через медичні діагнози. На його думку, лише взаємодія медицини, суспільства та культури створює простір, у якому можливі справжнє осмислення пережитого та робота з його наслідками.
«Травму неможливо зцілити лише медициною. Її також потрібно розповідати, робити видимою, пам’ятати та осмислювати через культуру. Мистецтво, пам’ять і свідчення здатні зробити видимими ті виміри травми, які часто вислизають від прямої мови», – каже Томас Махо.
Із ним погоджується президентка Дунайського приватного університету, засновниця і голова правління Фундації «Геракл-Геба», Марга Вагнер-Пішель, яка переконана, що сучасна медицина не може обмежуватися лише клінічними показниками та статистикою.
«Мистецтво розширює наше сприйняття далеко за межі того, що можна виміряти виключно науковими методами. Саме тому воно відкриває шлях до медицини, в центрі якої перебуває людина. Перетин медицини й мистецтва керується спільним прагненням: зрозуміти людину в її цілісності, розкрити її творчий потенціал і протистояти викликам нашого часу», – наголосила професорка М. Вагнер-Пішель.
Вона поділилася власним досвідом, адже сама була дитиною-біженкою й добре знає, як глибоко війна впливає не лише на тих, хто пережив її безпосередньо, а й на наступні покоління. За її словами, підтримка України стала для неї особистою відповідальністю. Нині вона активно підтримує українських фахівців, які працюють із травмою війни.
«Цей симпозіум є простором для постійного діалогу між фахівцями різних сфер. Ми хочемо підтримувати українських партнерів через академічний обмін і спільні ініціативи у сфері ментального та соціального здоров’я», – додає М. Вагнер-Пішель.
Після завершення заходу австрійські та українські партнери домовилися продовжити співпрацю у сфері підготовки фахівців, досліджень та академічного обміну. До неї вже долучилися університети та дослідницькі інституції Австрії й України, зокрема в Полтаві та Миколаєві. Разом вони планують розробляти нові освітні програми та міждисциплінарні підходи для роботи з наслідками хронічної травматизації в суспільстві, яке живе в умовах тривалої війни. Йдеться не лише про клінічну допомогу, а й про формування нових практик, що поєднують медицину, психологію, культуру, освіту та соціальну підтримку.
Організатори симпозіуму переконані: український досвід є важливим не лише для України. Він уже впливає на те, як Європа переосмислює питання травми, стійкості та людської взаємопідтримки в часи криз.
Українські та австрійські фахівці у сфері ментального здоров’я у сесійній залі
Президентка Дунайського приватного університету, засновниця та Голова правління Фундації «Геракл-Геба» ДПУ Марга Вагнер‑Пішель
Українські лікарі Анастасія Животовська, Дмитро Бойко та Вадим Рудь
Підготувала Ольга Волинська
Медична газета «Здоров’я України 21 сторіччя» № 7 (618), 2026 р
